«Русские не сдаются! Слава Україні!»

Китайці кажуть: не дай боже жити в часи змін. Мають рацію. Зміна – це завжди метаморфоза на грані розриву, на межі польоту та падіння, екстазу й руйнації, як перед міфічним каменем: праворуч – болото, стабільність, регрес; ліворуч – честь, слава і, можливо, нагла смерть. Революції та війни – це взагалі квінтесенція кардинального зламу, бо творять новий ландшафт: емоційний, моральний, ментальний. Це реальний модерн, а модерн – завжди по-справжньому, без дурнів, без інфантилізму та шкідливої дитячої романтики.



Наразі саме тут – в Україні – і саме зараз – учора, сьогодні, завтра – народжується новий міф, новий пантеон героїв, свій набір топонімів, свої Сталінгради і Курські дуги, свої Кожедуби, Матросови і Шухевичі, які не розчиняються в епічній метаморфозі, а власноруч чинять її ціною бунтівної крові.

Схоже на міф, але це – правда

Серед чорного соняшникового поля БМП натужно харкнула, загарчала, загорілася і, врешті-решт, остаточно «прилипла» до землі на довічний прикол. Повітря запахло удушливим гаром, а краєвид дрібно затріпотів і розплився через неймовірну температуру від палаючої машини. Назовні ледь виповзли троє бійців. Огледівши позицію, вони домовилися виходити з-під обстрілу поодинці. Так залишався шанс загубитися, хоч комусь врятуватися від сепарських «мисливців за головами».

Врешті правильно розрахували: одному вдалося дістатися своїх, другий потрапив у полон, де промучився найдовший місяць у житті – цілих 32 дні. А що третій?

Поранений, він встиг «щезнути» перед самим приходом ростовських козачків. Навіть зв’язався дорогою зі знайомими «айдарівцями», які пообіцяли допомогти переправитися на наш берег Сіверського Донця. Проте добровольці попросили: якщо вже там, чи не міг би скорегувати артилерійський вогонь?

Вояк погодився, і «арта» щільно накрила вороже угруповання, додавши чимало клопоту сепарській похоронній команді. Можна було б додому, але… не склалося.
Раптом почув російську, акцентовану, з особливим наголосом на «о». Окупанти запропонували здатися. Згодом з’ясується, що хлопця здали місцеві, прихильники «руського міра», крикуни за «путінспасі!».

Помітивши пораненого в одностроях, вони покликали росіян. Ті організували класичне оточення, щоб полонити «укропа». От лише він не погодився в полон, зайняв позицію між невеличким пагорбом і руїнами ферми, аби тимчасово убезпечитися від вогню.



Невдовзі вдруге поранений сміливець залишився без набоїв.

Вражені його відвагою, вороги обережно стискали кільце, побоюючись останнього привіту від «навіженого». І не помилилися. Раптом пролунав вибух, засипавши очі чужинців піском, брудом і кров’ю. Смертник мав при собі лише РГД. Ця граната неефективна на відкритій місцині, тож нікого з росіян не зачепило. Натомість, коли впритул наблизились до понівеченого українця, побачили, що той був ще живим, дихав і навіть прохрипів дивну фразу: «Русские не сдаются! Слава Україні!».

Бандити не були сентиментальними – просто дострелили героя в голову.

Євген Лоскот – шлях у небо

Людина, яка змусила про себе говорити найзапекліших сепаратистів, – простий хлопчина на ім’я Євген. Ось відправні дані: «Лоскот Євген Олександрович, 22.06.1983 р. н.; військове звання – капітан; позивні – «Баха», «Локоть», «Дамба-22».



Він народився й зростав на Чернігівщині, у мальовничому містечку Десна. У дитинстві волів більше слухати, ніж говорити, а коли вже щось казав, усі шанобливо замовкали. Його знайомі наголошують: хлопчина був із твердим характером, мав внутрішній стрижень, спокійну вдачу, що притаманна воїнам, лідерам, справжнім чоловікам. А ще казали, був здатним на відчайдушний вчинок.

Не дивно, що по здобутті середньої освіти подався до воєнного вишу, закінчив його у званні лейтенанта ЗСУ. Проте не знайшов себе у війську, де генералами ставали не за ратні заслуги та подвиги, а за хабарі та родинні зв’язки. Прослуживши кілька років, пішов із війська шукати «вільних хлібів», свою «терра інкогніта», свій ідеальний духовний «Едем».

І знаєте, де знайшов? На київському Майдані, залитому сльозами і кров’ю безвусих студентів. Від початку до кінця в самісінькому вирі подій: з побратимами протистояв озвірілій «беркутні», боронив майданівські підступи від зграй недобитих «тітушок», гасав під кулями снайперів і автоматників у двадцятих числах безпросвітно холодного лютого, споглядаючи героїчні жертви «зелених» пацанів із Небесної сотні. Врешті-решт, отримав поранення, після якого довго лікувався.
Він вистояв, вижив, разом із товаришами переміг якимось геть незбагненним чином. Здавалося б, тепер зажити...

Де там! За кривавим лютим в Україну вдерся підлий березень – анексія Криму, донбаський бунт, «порєбрікі», «русская весна».

Революційний уряд застиг у німому оціпенінні, а громадяни прилипли до екранів, вишукуючи в трагічних новинах хоч якусь рятівну соломинку. Армії тоді фактично не існувало, стара законсервована зброя не стріляла, деморалізовані правоохоронці, особливо у прикордонних східних областях, юрбами приставали на бік сепаратистів. А ще підступні чутки, буцімто, за день-два «зелені чоловічки» увійдуть до Києва, за тиждень – до Львова.

У таких екстремальних умовах і проявляється славнозвісне «хто є хто». Євген проявився не замислюючись: 21 березня, тобто за тиждень після кримських подій як доброволець мобілізований Козелецьким райвійськкоматом Чернігівської області.
Потім військові будні: хаос, розгубленість, часто некомпетентність командування і страшний дефіцит всього й уся – від набоїв, харчів та екіпіровки до здорового глузду бездарних паркетних генералів.

Відтак, починаючи з березня, боронив державу в лавах ЗСУ, з боями пройшов пів-Донбасу; звитяжив поблизу сіл Лутугине, Раївка, Жовте, Собовка, стояв на смерть за стратегічні блокпости; був технарем, розвідником, наводчиком, корегувальником, командиром. За оборону Луганського летовища отримав дострокове звання майора, проте так і не встиг змінити зірочки на погонах.

У вересні 2014 року пристав до бійців 22-го батальйону територіальної оборони Харкова, які навідріз відмовилися здавати политі кров’ю побратимів позиції. Хлопці залишилися без офіцерів, тож Лоскот вирішив очолити обезголовлений підрозділ, про що доповів своєму командуванню.

7 вересня без того пошарпані тероборонці втрапили в сепарську пастку. Без допомоги й транспорту вони були б приреченими на смерть. Лоскот, не вагаючись, кинувся на виручку. З двома побратимами на покинутому кимось напівсправному БМП зупинилися посеред соняшникового поля, аби детальніше розвідати ситуацію. Метрів за двісті, на межі сільгоспугідь і найближчого терикону, Женя виявив з півдюжини одиниць військової техніки, танк, велике скупчення шикарних позашляховиків. З усього видно – сепарський КП, де їхні штабісти саме проводили рекогносцировку на місцині.

Лоскот вирішує атакувати. Троє відчайдухів на БМП впали на голови ворогам, як сніг серед літа. Заклинена башта унеможливлювала гарматний вогонь, тож хлопці використали кулемет і автомати, чавили й таранили престижні «Лексуси» і «БМВ». Поки сепари, яким пощастило вижити, поволі приходили до пам’яті, старенька БМП вже залишала розташування противника.

Їм майже вдалося. Проте в останній момент машину підбив ворожий танк. Тоді побратими й вирішили розділитись. Один зміг повернутися до своїх, другий потрапив у полон, а третій – Женя Лоскот – невдовзі направився прямо в небо. Останнє місце перебування капітана – закинута ферма неподалік висоти Весела гора. Десь там і відбувся той героїчний бій, описаний на початку нашої оповіді. Щоправда, восени минулого року всі ці подробиці безнадійно ховалися за «сімома незламаними печатками».

Ворожки, волонтери, злодюжка–доля

Для всіх капітан просто зник безвісти. Родина божеволіла від невизначеності. Розпочалися пошуки, збирання інформації, чуток, будь-яких пересудів про такого-то й такого-то, який, можливо, потрапив у полон до терористів чи десь переховується. Підлили масла у вогонь ворожки: сказали – живий, але в полоні, поранений, але живий – ЖИВИЙ!

Деякі волонтери вторили ворожкам, ніби його утримує нікому не підконтрольне угруповання. Ватажок заправляє вугільними копанками, де й горбатяться кілька українських бранців. Аби не залишитися без дармової рабсили, він буцімто не погоджується на обмін.

З’явилася надія, маленька й полохлива, як тендітний зелений паросток. Люди ж не брешуть! Не можуть брехати про їхнього сина, друга, побратима! Не мають права бавитися із життям та смертю, спокушаючи марними сподіваннями змучені душі.

Сім’я вірила та чекала. Чекала й чекала, сподіваючись на манну небесну, на диво, що ось-ось поверне їм втрачений спокій, найближчу, найріднішу людину. Так тривало весь рік, допоки не вичерпався запас ілюзій. Крапку в сумній історії поставив дзвінок із Дніпропетровська. Родину офіційно повідомили про загибель капітана Лоскота у вересні 2014-го. Тоді ж поступово спливли обставини героїчної кончини.
Бранці, яким пощастило звільнитися з полону, переповідали, що сепари згадували «одного майданутого «укропа», який підірвав себе з криками «Русские не сдаются! Слава Україні!».

«Лугандонівські» маргінали не тямили – як поєднувати ці протилежні поняття, як можна бути відданим українським патріотом у інтернаціональному середовищі, де російська мова звучить нарівні з українською.

Згодом дослідники опрацювали обставини, визначили місце, де відбувся той бій, опитали дотичних до подій людей. Урешті, дійшли висновку: подвиг сотворив український воїн, капітан ЗСУ Євген Лоскот.



Післямова

Проте цінність його вчинку не лише в самому факті вірності Присязі аж до останнього подиху, до останньої краплини крові, до самої смерті. Атака на ворожий штаб збила російських найманців із пантелику. Під час свого масованого наступу вони аж ніяк не очікували контратаки. Тож, побоюючись халепи, на добу загальмували просування вглиб нашої території. По суті, саме цей відчайдушний маневр дав змогу вийти з оточення п’ятдесятьом українським воякам, врятував від окупації місто Щастя, з якого відкривалася дорога на незахищений Харків.

Цієї доби до Щастя підтягнулися й там закріпилися добровольці з «Айдару» та бійці 92-ї бригади ЗСУ під командуванням полковника Віктора Ніколюка. Тоді гадки не мали, кому завдячувати за «щасливий випадок». Щоправда, один із трьох героїв уже не почув би заслуженої дяки.

Незабаром Женю Лоскота перепоховають у рідній Десні на Чернігівщині.

Нам і нашим нащадкам – здоровим, живим і навіть ще не народженим – залишається небагато: ніколи не забути про вчинок мужнього хлопця, який ціною власного життя довів – козацькому роду нема переводу! Нема й ніколи не настане, допоки тут народжуються, зростають, живуть і так умирають наші найкращі чоловіки!

Олександр Виговский, тижневик «Деснянка» №37 (565)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.