Чернігівщина incognita

Слід в історії

СХОДИ У ВІЧНІСТЬ

Данило Самойлович
       Миле серцю Придесення... Як любо бігати по його заливних луках у високій смарагдовій траві, пірнати у прохолодні хвилі сріблястої річки або у таємну глибину неповторних казкових озер, а потім довго лежати під високим чистим аж до прозорості небом, мріючи про щось далеке і таємне. Але чи міг мріяти хлопчик Данило, син священика із села Янівки (тепер с Іванівка Чернігівського району), що пройдуть роки, навіть віки і вчені мужі по крихітках збиратимуть будь-яку інформацію, аби скласти його біографії. Хіба він міг мріяти, що стане визначною людиною не тільки на терені своєї рідної України, але й у безмежному науковому світі.
       Вперше біографія Данила Самійловича Самойловича-Сушківського була оприлюднена 1813 року. Але дослідження з використанням нових архівних документів з'являються і тепер. Вони пояснюють, виправляють, доповнюють раніше відомі факти з життя цього велетня наукової і практичної медицини. Та один факт залишається безперечним. Д.С. Самойлович -Сушківський є визначним основоположником вітчизняної епідеміології.

       Народився Данило Сушківський 11 грудня 1742 року. Священиком у родині був не тільки батько Самуїл, але й його дід Олекса Сушківський. До речі, у науковий обіг першим біографом помилково було введено прізвище Сущинський. Початкову освіту Данило отримав у місцевій школі, а з 1756 року навчався у Київській академії. Віддаючи хлопця до вищого навчального закладу, мати за старою народною традицією записала його під прізвищем Самойлович, тобто син Самуїла. Повного курсу освіти у Київській академії (12 років) Данило Самойлович не закінчив. 1761 року учнем "школи риторики", тобто на шостому році навчання, він був зарахований до Петербурзької медичної школи при генеральному адміралтейському госпіталі. В той час саме вихованці Київської академії, маючи фундаментальну загальноосвітню підготовку та Ґрунтовне знання латинської мови, були одним із основних джерел комплектування слухачів медичних госпітальних шкіл Москви, Петербурга та Кронштадта. Представник медичної канцелярії, професор Іван Андрійович Полетика, який у вересні 1761 року приїхав за новим поповненням, також був її вихованцем. Виступ досвідченого лікаря перед риторами заворожив їхні серця. Особлива гуманність професії лікаря, великі перспективи щодо подальшої кар'єри - все це обіцяло цікаве повне життя, улюблену справу, подвиги, а можливо і лаври. Студентів, бажаючих присвятити себе медицині, виявилося вдвічі більше, ніж потребувало. Але серед 55 відібраних кращих був і Данило Самойлович. Майбутніх лікарів привезли до Глухова, в гетьманській канцелярії видали паспорти для проїзду до місця призначення і поїхали вони далі, назустріч своїй долі.
       Навчання у медичній школі складалося не тільки з лекцій. Студенти мали можливість займатися практикою, хоч і під наглядом лікарів. Це подобалося Данилові Самойловичу. Він міг наочно спостерігати перебіг тієї чи іншої хвороби і безпосередньо впливати на процес її лікування. В цей час формувався і характер майбутнього лікаря, як виявилося, людини сильної, наполегливої, здібної перемагати життєві перешкоди. Коли у червні 1767 року під час іспиту на звання лікаря на заваді став хірург-екзаменатор з несправедливими і погрозливими зауваженнями, Д .Самойлович звернувся зі скаргою у Державну медичну комісію. Це була досить непересічна подія, але скаргу не залишили без уваги. Було призначено додаткові екзаменаційні операції, і після позитивної оцінки щодо їх проведення молодий підлікар був затверджений у званні лікаря. До того ж, його залишили працювати в Адміралтейському госпіталі.

       Дуже скоро, у неповні 26 років, Данило Самоилович був призначений на посаду полкового лікаря в Копорський полк, що дислокувався на півдні Росії. У XVIII столітті у цьому неспокійному регіоні час від часу виникали суперечки між Росією і Турцією за причорноморські території. Періодично вони загострювались і переростали у військові дії. 14 жовтня 1768 р. Туреччина знову оголосила війну Росії. У складі Копорського піхотного полку участь у ній взяв Д.Самоилович. Саме тут він вперше зіткнувся із страшною хворобою, про яку ще студентом академії почув від І.А.Полетики. Але яка різниця у сприйнятті чуми по розповідях і у реальному житті! Моровиця, так називали тоді хворобу, яка розповсюджувалася дуже швидко при найменшому контакті з інфікованими. На той час лікарі ще не знали витоків цієї хвороби і пропонували проти неї різні, зовсім не ефективні засоби. Від чуми страждали не тільки хворі, але й їхні родини. Для запобігання розповсюдженню хвороби спалювали одяг, побутові речі, навіть повністю помешкання. Люди залишалися просто неба без будь-яких засобів існування. Полковий лікар Д.Самойлович, проходячи з військом по Молдавії та Валахії, територіях, уражених страшною хворобою, став свідком людських страждань. Як міг, він надавав їм допомогу, пильно спостерігаючи за хворими поступово збагачував свій досвід.
       Скоро чума перекинулася в Україну. Для її запобігання з'явилася мережа прикордонних карантинних застав. У 1763 -1783 рр. карантинну службу очолював І.А.Полетика. У квітні 1771 року, коли Д.Самойлович їхав до Оренбурга - місця свого нового призначення, на карантинній заставі у Василькові зустрів свого "хрещеного батька". Іван Андрійович впізнав колишнього ритора Київської академії, але тут же приголомшив його страшною звісткою: моровиця охопила Київ. Самоилович залишився на деякий час у Києві, розуміючи, що в нагоді міг стати будь-який досвід боротьби з чумою.

       Подальший шлях Данила Самойловича лежав через Ніжин, рідну Янівку, Чернігів. Лікар поспішав до місця призначення, але зустріч з рідними місцями дуже хвилювала душу. Ті самі смарагдові луки, та сама срібляста річка. Але не було вже серед живих батьків, і перебування в Янівці вийшло дуже коротким. У Чернігові лікарю повідомили про моровицю, перші випадки якої були зафіксовані у жовтні 1770 року. Спалах був обмежений, і загинули тільки 38 осіб. Але з якою люттю слухав Самоилович розповідь земляків про петербурзького лікаря, який радив з метою запобігання епідемії стріляти з гармат, аби розігнати зіпсоване хворобою повітря.
       Цю напівсмішну, напівсумну розповідь Данило Самоилович ще раз згадав у Москві, куди приїхав у червні 1771 року. Тут він познайомився зі старшим лікарем генерального сухопутного госпіталю Опанасом Филимоновичем Шафонським. Він виявився земляком - із містечка Сосниця. На жаль, часу для спогадів про рідний край було обмаль. Головною темою спілкування стала хвороба - чума. О.Шафонський був більш освіченим у цьому питанні. Свого часу він навчався за кордоном. Закінчив там три університети - в Галлє, Лейдені, Страсбурзі. В останньому отримав звання доктора медицини.
       На час приїзду Д.Самойловича до Москви моровиця була у розпалі. Для боротьби з нею утворена медична рада - консультаційний орган докторів медицини при губернаторі та Московській медичній конторі. Членом ради був і О.Шафонський. Він та його однодумці створили лікарню в Угрешському монастирі, куди звозили усіх хворих для надання їм допомоги. Але, на жаль, майже ніхто з лікарів добровільно не хотів працювати у цьому пеклі. Згоду дав Данило Самоилович. Для полегшення стану своїх підопічних він застосовував усі відомі йому засоби й методи лікування: вологі оцтові укутування, хінну кору та інші потогінні засоби, припарки, різноманітні мазі. Коли нагноєні чумні бубони визрівали, він розтинав їх хірургічним ножем, полегшуючи самопочуття хворих. З ними безстрашний лікар перебував у найтіснішому контакті. Це призвело до того, що він сам тричі переніс моровицю, але у легкій формі. Дивуючись перебігу свого захворювання із швидким одужанням, Самоилович поступово дійшов думки про необхідність чумних щеплень. Та найбільш ризикованим кроком, який на той час зробив Д.Самойлович, вже будучи членом протичумної комісії, утвореної у Кремлі, були випробування обкурювальних порошків. Для знезаражування речей та приміщень хворих їх запропонував член тієї ж комісії доктор К.Ягельський.
       Сам процес обкурювання довготерміновий, з утворенням густого ядучого диму, коштував Самойловичу хвороби, що супроводжувалася різкими болями у суглобах. Випадало волосся, колір обличчя робився синювато-сірим, від опіків на руках на все життя залишились шрами. Обкуривши одяг хворого, Самоилович багато разів одягав його на себе і, переконавшись у ефективності знезаражування, повідомив про це комісії. Потім, протягом 1771 - 1772 років ці порошки використовувалися у Москві для дезинфекції житлових будинків, речей, офіційних установ, крамниць, лікарень та церков.
       Пізніше свій досвід боротьби з моровицею Д.Самойлович виклав у наукових працях, виданих у Франції, де він навчався у Страсбурзькому університеті. В 1781 році у Парижі було видано "Листи про досвід льодових розтирань для боротьби з чумою". У 1782 р. у Страсбурзі з'явилась нова брошура "Дослідження про прищеплення чуми з описом трьох обкурювальних порошків". У 1783 році, знову ж у Парижі, була видана велика праця "Дослідження про чуму, яка в 1771-му році спустошувала Російську імперію, особливо столичне місто Москву, та про те, які було знайдено ліки, щоб її побороти, та засоби від неї себе вберегти". У 1785 році цю книгу в перекладі німецькою мовою було видано у Лейпцигу, а 1787 року вдруге надруковано у Парижі.
       Автор надіслав свої наукові праці відомим ученим. Його думки та пропозиції, особливо про протичумне щеплення, викликали у науковому світі жваві дискусії. Данило Самойлович стає відомим вченим. Його обирають членом 12 іноземних академій та товариств. Серед них Паризька хірургічна академія. Паризьке вільне королівське зібрання, Марсельська, Тулузька, Ліонська, Мангеймська академії.
       У січні 1783 року Д.С.Самойлович надіслав свої книги до Петербурзької академії наук з проханням прийняти його членом академії. Петербург "відповів" довгою нестерпною мовчанкою. Повну байдужість до себе уславлений лікар відчув і після повернення із-за кордону. Офіційний Петербург залишався глухим щодо його особистості, його знань, високої кваліфікації лікаря. І тільки нова епідемія чуми, яка у 80-ті роки прийшла з Криму і погрожувала дуже швидким розповсюдженням по інших регіонах, примусила владу визнати досвід Д.Самойловича. 15 травня 1784 року він був призначений на посаду губернського лікаря Катеринославського намісництва та Таврійської області. Розуміючи, який обсяг робіт доведеться виконувати цій людині, Г.Потьомкін призначив Д.Самойловичу, крім звичайної щорічної платні доктора медицини - 800 крб., ще додатково 1000 крб. на рік. В Катеринославському намісництві Данило Самойлович використав увесь свій досвід протичумного знезаражування і лікування людей від моровиці. А коли хвиля епідемій трошки вгамувалася, він провів перші мікроскопічні дослідження по виявленню збудника хвороби. Це відбулося 1784 року. Роком пізніше Г.Потьомкін у доповіді Катерині II писав: "Особливо відзначився доктор Самойлович, котрий власним своїм прикладом, спонукаючи медичних чинів до лікування заражених, велику кількість їх урятував від смерті та природу заразної хвороби вельми важливі вчинив відкриття".
       Багато чого ще зробив Данило Самійлович Самойлович - Сушківський за своє довге життя. За самовіддану працю він отримав звання і нагороди. У 1796 р. - орден св. Володимира. У 1797 р. - чин статського радника, а у 1799 р. - дійсного статського радника. За тих часів такі високі нагороди серед медиків майже не зустрічалися. Але сьогодні найбільшою нагородою для нього є пам'ять нащадків.

       Олена Ісаєнко