Воїна 1-ї танкової бригади Володимира Ющенка провели в останню путь

Пятница, 12 Сентября 2014 11:10 | Просмотров: 4684

"За що Путін убиває пацанів", - голосить безутішна жінка, ледве стоячи на ногах, і її плач моторошним відлунням відбивається від стін п’ятиповерових будинків. Навколо - мовчазні похмурі люди: друзі, родичі, бойові побратими. 11 вересня війна прийшла до цього такого тихого непримітного чернігівського дворику по вул. Волковича. Тут прощалися з українським воїном Володимиром Ющенком, військовослужбовцем 1-ї танкової бригади, що загинув під час обстрілу росіянами наших танкістів із ракетних систем залпового вогню у ніч із 3 на 4 вересня.

Володимиру, якого призвали до війська навесні, було лише 23 роки, якраз та пора, коли тільки вступаєш у життя. Але треба було йти захищати рідну землю від зазіхань розпаленої шовіністичним угаром імперії. Володимир був гарним технічним спеціалістом, і мав можливість лишитися в тилу і готувати до бою техніку, та він не міг працювати у спокійній обстановці, знаючи про те, що його товариші зараз на передовій. Хлопчина, який мріяв про одруження, замість цього пішов на війну.

В цю ніч разом із Володимиром Ющенком загинуло ще двоє військовослужбовців 1-ї танкової бригади: Олександр Шик та Сергій Безгубченко, ще більше було поранено. Товариші по службі, які прийшли провести Володимира в останню путь, припускають, що росіяни розстріляли наших танкістів із найстрашнішої, крім атомної, зброї - РСЗВ "Смерч". Ці ракети можуть вражати на відстані у десятки кілометрів, залишаючи після залпу гектари випаленої землі.

- Ми стояли у селі Дмитрівка Луганської області", - розповідає молодий чоловік у тільнику, обличчя і тіло якого вкрите свіжими шрамами. Його звати Андрієм, і він був поранений під час того ж самого фатального обстрілу. - "Нас накрили "Смерчами", стріляли 100% з території Росії. Коли все почалося, звідки стріляють і куди укриватися, не можна було зрозуміти. Ми просто ховалися під танками, поки все не закінчилося. Після цього обстрілу ми втратили наших товаришів, вистачало й поранених, я сказати не можу, скільки точно, але немало. Також попалили значну кількість нашої техніки.

Володимир ніколи не намагався якось ухилитися від служби, раз призвали до армії, значить, треба йти служити. У нашій роті всі такі, відказників не було: команда поступила - і ми пішли вперед. Так і служили із ним із самого початку призову, 19 березня. Мені от, бачите, пощастило, можна сказати. Тільки осколками посікло. А йому...
Один осколок ще ніяк дістати не можуть. Долікуюся - і знову поїду туди.

- Ми з Володимиром служили із самого початку, і він був моїм кращим другом, - додає ще один товариш по службі, присідаючи на лавку поряд - Був таким життєрадісним, веселим, дуже любив життя. Його залишали у Гончарівську на ремонті техніки. Ми йому казали: Володя, не їдь. Але він відповів: як це так, ви, хлопці, там, а я тут. Я поїду з вами.

Мама Володимира втрачає свідомість, коли труну із тілом виносять перед будинком, щоб люди могли попрощатися із ним. Провести хлопця зібралося дуже багато людей.

- Він був такою золотою дитиною, - розповідають сусіди. - Такий хороших хлопець, з усіма привітний. Хотів жити як усі, мати сім’ю, завести дітей. Завжди радував своїх батьків.
Двоюрідна бабуся Ольга розповідає, що останнім часом коли він дзвонив додому батькам, то казав одне: "Мамо, вже скоро перемир’я, ще трошки, зовсім трішечки, і я приїду". На жаль, цим планам збутися вже не судилося.

Чернігівщина продовжує прощатися зі своїми героями. Кращі наші земляки, які спокійно і мовчки пішли виконувати свій обов’язок, коли країна покликала про допомогу, гинуть на полях Донбасу. Тим часом переповнений злобою до українців, що посміли вирватися з його лап, російський диктатор і не думає зупинятися. Адже коли цинічною пропагандою переконати росіян, що навколо них одні вороги-бандерівці, їм стає так легко стріляти у нас.
Скільки ще українців, військовослужбовців та простих громадян, повинно загинути, поки припиниться ця війна?

Богдан Гуляй