Учитель хімії вщипнув ученицю, іншу запросив… до Греції

Сталося це у Макошинській школі Менського району. Коли в учительськім обговорювали дикий випадок, учителька англійської відреагувала так:
— І що, вона від цього померла? (тобто дівчинка від щипка). Важко було стриматись, щоб не запитати у відповідь: — А що, треба було померти, аби на цю ситуацію нарешті звернули увагу?
Маринка Бондарець жива і здорова. Але в ту хвилину вона відчула себе принижено», розгубленою, беззахисною. Дівчинці 14 років, ходить до дев'ятого класу. Чиста, незіпсована дитина. Дівчата, які стояли поруч, пригадують — пройшов учитель хімії, 58-річний Олександр Двірник, а Маринка раптом сказала вражено: «Що ви, вобще вже, чи що?»

«Приходьте у коротких юпках і кофтах з глибоким декольте»

Надія Бондарець, мати дівчинки, працює санітаркою в місцевій аптеці. Говорить:
— Я завжди була на боці вчителів. Казала своїм дітям, що їхня справа сидіти на уроці тихо і слухати вчителя, а якщо спитає — відповідати. Тепер тільки доходить, чого дитя не хоче до школи, коли урок хімії. То болить живіт, то болить голова, плаче — не піду. І так з восьмого класу. Цей вчитель і мене вчив. Тоді він такого не робив. Марина збирається поступати на медсестру. Хімія потрібна. Треба йти в десятий клас. Тільки як?

Марина Бондарець розповідає:
— Я вийшла до дошки у штанях. Зимою у нас усі дівчатка так ходять. Він питає, чого це ти в штанях? Кажу, холодно надворі. Він каже: «Щоб мені з весни ходили в коротких юпках і кофтах з глибоким декольте». У восьмому класі я ще мовчала, терпіла, а тепер не мовчу, огризаюсь. Набридло. Він обдивляється дівчат, це видно. Оцінки у мене стали погані. Минулого тижня я стояла на сходах, чергувала. Він мимо йшов, за жопу вщипнув і далі йде. Говорить: «Аби мені було 17 год, сиділи б на лавочках, улибки мені строїли». В однокласниці виходила оцінка дев'ять, вона каже: «Поставте мені десять». Він показує на лице: «Осюда, осюда і сюда — поставлю десять». Я кажу: «А мені поставте вісім». «Осюда, осюда, осюда — поставлю вісім». Я так зрозуміла, що він пропонував себе цілувати. Кажу: «А по голові вісім разів не хочете?»
Підтримати Маринку на зустріч із журналістами прийшли однокласниці, подруги.

Еля Демич, дев'ятикласниця:
— Дівчата разом зайшли до класу, він каже: «Може, ви й спите разом?» Або таке: «Тебе що, літом сонце по голові трахнуло?»

Зустрілися у домі Таїсії Постернак. Її 14-річна донька Юля ходить до восьмого класу. Таїсія Михайлівна розповідає:
— Моя Юля проситься — заберіть мене з цієї школи, краще буду пішки ходить у сусіднє село. «Чого?» «Тому що мене називають любовницею хіміка. Він визвав Іру (на уроці. — Ред.), а вона неповну відповідь дала. Він і каже: «Раз ти не знаєш хімію, будеш приходить до мене. Я тут поставлю коробочку, ти будеш туди класти по десять гривень щоразу, а коли накопиться велика сума, я з Юлькою полечу в Грецію».
— Може, це був жарт?
— Може. Але їй 14 років. Соромиться, почувається незручно перед однокласниками. Це доросла жінка знає, як реагувати на словесну гидоту. Приходить май-місяць, жарко, а діти п'ялять джинси і светри. Кажуть, щоб вчитель хімії не заглядав під спідницю. У понеділок, 6 лютого, директриса Наталя Антонівна викликала мою Юлю до себе в учительську і давай: ти не так одягаєшся, в тебе не така стрижка, не така зачіска, ти скороспілка. Наче ревнощі проявляє. Олександр Дмитрович — чоловік директриси.

Після цього дитя прийшло зі школи, заплакало і каже: більше туди не піду. Я сказала: «Підеш. Треба ходити». Юля пішла, трохи запізнилась на факультатив з хімії. Вчитель поставив перед класом і каже: з такими не треба дружити. Вони навчать пить, курить, вживать наркотики і матюкатися. Дівчинка вибігла з класу.
У середу я пішла до директора. Наталія Антонівна кричала на мене так, що чули, мабуть, і на першому поверсі. Обізвала хамкою.

Чому Олександр Дмитрович таке робить? Чи це наклепи? Разом з журналістом телеканалу «1+1» Аллою Скорик та оператором ідемо до Макошинської школи. «Він відчитав три уроки і пішов додому, готує учнів до олімпіади. Зайнятий, зустрітися з вами не зможе», — говорить його дружина, директор школи Наталія Двірник.
— Ми нікуди, непоспішаємо. Можемо зачекати.
— Ні. Він спілкуватися з вами не буде.
Потім Наталія Антонівна набрала номер з мобільного і дала телефон Аллі Скорик. Чути було чоловічий голос: «Я такого не робив». «Чому ж дівчата це розповідають?» «Не знаю». Так і не прийшов до школи.
Наталія Антонівна не приховувала невдоволення:

— Ви що, хочете до суїциду довести?
— Якщо людина не знає за собою вини, нормальна психічно, про який суїцид може йти мова?
— Це позор! Краще б ви написали, що школі потрібні спонсори. І про наших переможців предметних олімпіад. У мене дві дочки в Чернігові. Дві квартири взяті в кредит. Ви знаєте, як це важко — платити кредити?!


Надія та Марина Бондарець

Ольга Макуха, тижневик «Вісник Ч» №8 (1346)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.