«Як треба, ексгумацію проведу, душу нарушу, але доведу, що чоловік — герой»

Добавить новость

Понедельник, 23 Ноября 2015 10:13  |  Просмотров: 5196

Плаче 30-річна Наталя Мешок із Куликівки Городнянського району. У неділю, 15 листопада, вона поховала чоловіка 34-річного Олександра Мешка, молодшого сержанта старшого розвідника 95 аеромобільної десантної бригади. Пройшов Донецький аеропорт, був під Дебальцевим, Мар’їнкою, що на Донеччині.



Його не стало у середу, 11 листопада, під Красногорівкою на Донеччині. Пряме попадання у голову. Дружина упевнена, що чоловіка убила ворожа куля. Офіційні дані свідчать: Сашко застрелився сам. Та попри все ховали чоловіка у рідній Куликівці як справжнього героя під «герої не вмирають», залпи та з українським прапором.

— Для нас він був і є героєм, — говорить дружина.

— Він захищав мене та нашу доньку (Вікторії 9 років), яка схожа на батька мов дві краплі води.

Відспівали Олександра як годиться.

— Батюшка був із Вихвостова, — розповідає Наталя.

— Сказав, що Сашка з дитинства знає і повірити не може, щоб щось собі зробив. Тому і приїхав на похорон.

Олександр народився і виріс у Куликівці. Він єдина дитина у родині Володимира Прокоповича та Катерини Михайлівни. Після закінчення школи пішов до армії, служив у Житомирі. Працював у міліції у Київській області. Згодом познайомився з майбутньою дружиною, з якою разом більше 10 років. До мобілізації був водієм у СТОВ «Віра», що у Вихвостові. Рідні, товариші згадують, як працьовитого чоловіка, майстра на всі руки.

— Ми козаки з 1700 року, — говорить родич покійного Володимир Мосіч. — Дід Сашка воював. Тож, коли прийшла повістка, Олександр не ховався.

«Не здумайте ховать повістку і ховать мене», — казав він дружині. Повістку отримав наприкінці січня цього року.

З того часу вдома був двічі: після навчань навесні та у липні.

— Він щодня дзвонив мені, — згадує Наталя. — Як не виходило, то писав. І завжди закінчував розмову чи повідомлення словами: люблю, цілую, ждіть.

У той день, як його не стало, Сашко дзвонив близько 8 ранку. Я ще їхала за матеріалами для ремонту. Надіслала йому фото, одобрив. По обіді телефонував запитати, як добралася додому. Веселий був. Пообіцяв передзвонити, як звільниться. І більше не подзвонив.

У мене на початку листопада ювілей був, 30 років. Спочатку збирався приїхати, а тоді сказав: вишлю гроші, щоб ти добре відзначила, а ми з тобою ще усе наверстаємо. Він строїв плани на майбутнє.

У висновку написано, що куля пройшла у скроню зліва направо, а Сашко ж був правша. І ожогу жодного ми не побачили. Я не заради грошей, а ради його світлої пам’яті доведу, що наш тато був героєм, — говорить Наталя.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №47 (1541)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: