Подорож у чернігівське задзеркалля: погляд збоку і зсередини

За «підрахунками» інформаційних терористів, до початку кінця світу, а отже, до масового психозу і божевілля, залишилося майже нічого. Хтось орендує бункер, інші запасаються консервами й ліхтарями. Усі інші, адекватні й навіть ті, кого у нас називають «з привітом», можуть лише поспівчувати людям, які забули істину — шляхи Господні несповідимі. А між іншим, ще російський класик застерігав: «Не дай мне Бог сойти с ума. Нет, легче посох и сума».

«Ніхто не є господарем у власному будинку — душі»

Це вже не поезія, а аксіома, доведена на кушетці у Фрейда самим метром психоаналізу. Тим не менше, шанс відновити душевну рівновагу тим, хто її втратив, є.
Ще 225 років тому в Чернігівській губернії, згідно з «Наказом суспільного піклування» Катерини II, був відкритий перший в Україні заклад для лікування психічно хворих — усього 24 місця. А в самому Чернігові психіатрична лікарня з’явилася 210 років тому (у 1802 р.). Сьогодні її наступницею є Чернігівська обласна психоневрологічна лікарня, у медичних колах відома як комплекс № 2, у просторіччі — «Халявин», за назвою селища, біля якого й розташована. Але більш точною адресою є 4-й км Гомельського шосе.
Територія лікарні з симпатичною капличкою і магазинчиком, засніжений умиротворюючий краєвид поза парканом дають підставу засумніватися, що це дорога в один кінець. Типова забудова двох десятків корпусів загальним архітектурним настроєм не набагато відрізняється, скажімо, від радянських санаторіїв. І хоча клієнти і перших, і других взаємодіють із медичним персоналом, різниця в тому, що мінеральна вода в цьому закладі не в поміч. Проте саме тут дивним чином уживається їх спільне протистояння з несвободою від душевних патологій та суворий регламент перебування. Дії лікаря ґрунтуються на засадах взаємного контакту і професійного обов’язку, на що хворий відповідає безоднею терпіння та довірою, що допомагають долати власні недуги. Ну, так принаймні має бути в ідеалі.

Цифри «пляшуть», реальність плаче

За словами головного психіатра обласного управління охорони здоров’я Валентина Скрипника, сьогодні на Чернігівщині на обліку з психічними захворюваннями перебуває близько 50 тисяч чоловік.
— Частина з цієї кількості проходить лікування амбулаторно і в стаціонарі Левоньківської та Валківської психіатричних лікарень, — пояснює він. — Але майже 95% є пацієнтами обласної психоневрологічної лікарні, що розрахована на 780 ліжко-місць (ще 100 є на Щорса, 3).
На сьогодні ця кількість не задовольняє потреби області, адже людей, які потребують психіатричної допомоги, у 4-5 разів більше. Нелегка економічна ситуація, що часто взагалі ставить питання виживання, аж ніяк не сприяє врівноваженості — не кожній здоровій людині під силу витримати випробування. А що казати про тих, хто схильний до душевної хвороби?

«Температура» по палаті — кожному своя

Майже всі 20 відділень психоневрологічної лікарні розбиті не за хворобами, а за станами. На сьогодні переповнені саме чоловічі відділення. Хоча відділення суміжних станів, яким завідує Валентин Скрипник, у силу своєї специфіки, більш популярне у жінок. Тут чи не повна палітра неврозів і депресій. Розраховане на 60 осіб, воно найменше за всі інші, не рахуючи хоспіса і дитячого відділення, і найзатишніше. У просторому коридорі майже по-домашньому: бібліотечна шафа, у горщиках велетенські зелені рослини. На великих «шкіряних» диванах жінки, які менше за все схожі в обивательському уявленні на пацієнток такого закладу.
За комфортністю з ним може позмагатися хіба що наркологічне, особливо жіноча частина, де лише дво- і тримісні палати (з телевізорами, душем і санвузлом). «Наше відділення може вмістити до 10 жінок і 38 чоловіків з нарко- чи алкозалежністю. Тут вони лікуються до 2—3 тижнів. Середній вік слабкої статі менший за чоловіків, десь 35—45 років. Погоджуються «кодуватися» наші пацієнти не завжди: максимум у половині випадків», — розповідає молодий лікар-ординатор. Двері на лоджію практично не зачиняються: куріння, схоже, тут єдина розрада. А ось що хвилює хворих поверхом нижче, уявити навіть не беруся, як і підійти ближче. Змушує здригнутися один вигляд кожного з шести пацієнтів, для яких марення, галюцинації та агресивна поведінка стали розплатою за надмірну любов до «зеленого змія». Один — під крапельницею, прикутий до ліжка, а інший схожий на в’язня Бухенвальда в неприродній позі — гострі тяжкі соматичні стани для медиків відділення реанімації — це звичайні будні. «Це і є та сама «білочка»?». Від лікаря ствердна відповідь з поправкою на «синдром відміни алкоголю». «Летальні випадки?..» — «Бувають. Внаслідок набряку мозку…».

Сьогодні найпопулярнішими фігурами манії величі є особи президентів. А ось хто такий Наполеон, половина пацієнтів навіть і не знає

Після рецидиву

Наступне відділення, де є як «віп-палати» на двох із душем і санвузлом, так і палати на 4, 10 та 15 осіб — реабілітаційне. Таких у комплексі чотири. У кожному з них лікуються близько 60 осіб із хронічними психічними захворюваннями різної нозології: шизофренія, маніакально-депресивний психоз і купа інших (чим-чим, кажуть лікарі, а хворобами душі творець людей не обділив). Сюди ж переводять після періоду загострення.
Олег — перший, кого ми тут зустріли, цілком адекватний і приємний молодик 29 років. «Я не криюся, що захворів і лікуюсь. Друзі не відвернулися (хлопець з Ічні), і тут люди як люди, хоч товаришую не з усіма», — каже він. Годують тут, як і в інших лікарнях — не краще, не гірше, тому передачі або похід у магазинчик, що на території, дуже доречні. Та Олега хвилює зовсім інше. «Вже ж здоровий хлопець, а досі з мамою живу, — зізнається. — Якщо зустрічатимуся з дівчиною, що казати?» Тому мрія Олега знайома багатьом його ровесникам: знімати квартиру і заробляти через Всесвітню павутину. Благо, є досвід адміністратора в Інтернет-клубі, де він працював до хвороби. І хоча мій співрозмовник не ігроман, але, як з’ясувалося, таких тут також лікують, щоправда в попередньому, наркологічному відділенні. Вважати, що це лише молоді, помилка, каже Валентин Скрипник, все залежить від структури особистості. Приклад тому — Микита Львович (ім’я змінено), пенсіонер-боєць зі стажем, якому поважний вік не заважав програвати все, що було нажито «непосильным трудом». Тільки пенсію, поправляють мене, бо до відділення, де перебувають особи з втраченими соціальними зв’язками, таке «хобі», на щастя, не привело.

Зона вільних асоціацій

Потрапити стороннім сюди не так просто. Після паролю «шеф дозволив» чекаємо в передбаннику ще 5 хвилин, доки відкриють другі двері. Підстави лікуватись тут, у відділенні № 1, для пацієнта мають бути дійсно серйозні. Такими є гострі психотичні розлади, зокрема, стан збудження (у жінок поверхом вище — післяпологовий психоз або те ж саме), ступор, присмеркові збудження, що потребують постійного нагляду. І нагляд таки дійсно присутній — це відеокамера, що є в кожній палаті. Спостереження ведеться і в коридорі, де ніби прогулюються охоронці, не схожі ані на санітарів, ані на інших колег. Коридор темний, але, на щастя, довгий, тому десятки пацієнтів-новачків, які по ньому блукають, можуть робити це нескінченно.
Є тут і «свій» перукар, який приходить поголити двічі на тиждень (дехто робить це сам, але знов-таки, під контролем), і кімната для побачень, і пристойна їдальня. До речі, палати велелюдні, від 4 до 18 чоловік. Втім, їх обіцяють скоро «перепланувати» в бік зменшення кількості ліжок, адже змішувати в одному приміщенні тих, хто виходить зі стану, і того, хто тільки увійшов, — не на користь першим.
«Які марення величі актуальні сьогодні? Наполеони є?», — цікавлюсь. Виявляється, половина пацієнтів навіть не знають, хто це. Більш актуальні президенти США та України. Відразу скажу, що з глобальними особистостями, типу Володар світу, спілкуватися не довелося, адже це було б вершиною цинізму (яким, до слова, є й обивательська думка про те, що «фурункул на м’якому місці — це хвороба, а психічна хвороба — це «дурень»). По-перше, ще «батько медицини» і засновник наукової психіатрії Гіппократ цілком доступно пояснював, що «насолода, радість, сміх, ігри, а з іншого боку, засмучення, печаль, незадоволеність, скарги, поза сумнівом, походять від мозку. Від нього ми стаємо божевільними і маримо». Звідки витікає висновок: стати «бухгалтером земної кулі» волею долі може будь-хто з нас. А посприяти цьому можуть і душевні травми, і травми голови, перевтоми і навіть інфекції.

Галюцинації…

У всьому цьому є один нюанс. Одна справа, що, прокинувшись вранці, ви виявляєте на підвіконні істоту, покриту пурпурною лускою, котра запевняє, що прилетіла спеціально до вас з Марса, щоб дослідити людський мозок. Із вірогідністю в 99% можна передбачити, що з’явившись у вашому житті одного разу, марсіанин облаштується в ньому надовго. Якщо раніше від пришельців і манії величі позбавляли в обов’язковому порядку, то тепер перших, за бажанням, можна навіть «розводити», адже Закон «Про психіатричну допомогу в Україні» дуже демократичний. Інша справа, що були часи, коли в психоневрологічних лікарнях примусово «лікували» неугодних системі людей, знищуючи їх ментально і фізично.





…і реальність

Одну з таких історій ми спробуємо донести. У 1979-му, у 22 роки Борис Холодов (ім’я змінено), освічена (а головне — психічно здорова) людина, відома у творчих колах Чернігова, попав до Халявина. І тоді, і зараз він упевнений, що трапилось це через втручання могутнього на той час Комітету державної безпеки (спроби знайти цьому документальні підтвердження успіхом не увінчались: у часи розпаду СРСР оперативні справи були знищені). У кабінеті психіатра, якого йому «рекомендували», розмова була короткою і звелася до ультиматуму, що, якщо громадянин Борис Холодов не з’явиться завтра в халявинській лікарні, його заберуть примусом. Ледве вмовивши лікаря дозволити провести «на волі» хоча б свята (а це було напередодні 7 листопада), через три дні мій співрозмовник прибув на місце…
«Після кількох днів «обстежень», мав відбутися лікарський консиліум, на якому я планував виступити, що, як здавалося, вирішить мою долю, — ділиться спогадами Борис. — Я довго міркував, чим їх словесно вразити, щоб вони мене, нарешті, відпустили. І в одну з безсонних ночей (спати в палаті на 18 хворих та ще й при світлі не звик) виникла моя оптимістична промова. Закінчувалася вона напівпоетичним цитуванням Метерлінка: «…и мы приобщимся к той мистической радости, которую испытывает Вселенная потому, что она существует». Після цього повисла гробова тиша, і головний лікар, постукуючи пальцями по столу, перепитав: «Простите, какой-какой радости?» Розуміючи всю безнадійність свого становища, я відповів: «Мистической». «Спасибо, мы будем вас лечить», — безапеляційно сказав «головний».
На щастя, в «рослину» за допомогою сульфазино- чи інсулінотерапії (перша викликає параліч м’язів, друга — судоми, і, як стверджують наркозалежні, відчуття такі, порівняно з якими ломка — це ніщо), Бориса Тимофійовича перетворювати не збиралися. Але кілька слів про тогочасний побут, що був у відділенні № 5, він сказав. Наглядачів на всіх не вистачало, про відеокамери, природно, ніхто тоді й не мріяв, тому хворих товаришів по нещастю вдень з палат випроваджували у коридор. Там вони ходили, сиділи і лежали. Найпопулярнішим публічним місцем був санвузол, де 15 чоловік курили, а 3—5 справляли «нужду». «Раз на тиждень попалатно нас вели в баню через подвір’я, а після помивки всіх обтирали одним простирадлом. Я був «у хвості», тому обтирався вже мокрим. Так здобув хронічний бронхіт. Голили раз на тиждень, причому єдиним лезом усю палату, — згадує він. — До речі, це тільки в кіно герої випльовують пігулки. Тут це було неможливо, адже кожному після прийому медсестра пальцем обмацувала рота. Природно, що пальця впродовж одного такого «спецконтролю» ніхто не мив…»
На лікуванні Борис пробув недовго, проте спогадів вистачило на все життя.

Ментальне клеймо

Тож не секрет, звідки у страху перед психіатричною допомогою ноги ростуть. Від багатьох препаратів у таких лікарнях вже давно відмовилися, визнавши їх неефективними, побут і порядки змінилися і поготів, і лише в кращу сторону. Тим не менше, наших співвітчизників ще досі переслідують упереджені негативні думки щодо психіатрії загалом, що сіють страх і недовіру, констатують фахівці. «Ще за радянських часів за інвалідів і психічнохворих вирішили, що їх не повинно бути, принаймні в полі зору, — каже головний лікар Володимир Ященко. — Стигма в головах спрацьовує і зараз». А тому, натомість допомоги ближньому, як це практикується в цивілізованих країнах, із великою вірогідністю можна припустити, що у нас, скажімо, дізнавшись про хворобу сусіда, «добродії» пооббивають усі пороги, аби «упекти» його подалі. Хто-небудь чув про самолікування психічних хвороб? Ні. Тим не менше, замість того, щоб звернутися до фахівця, цілком зрілі люди «на нервах» безсистемно самі собі «прописують» і ковтають таблетки, юні дівчата вмирають від анорексії, а хлопці зависають у «всесвітній павутині».
Про працевлаштування психічнохворих взагалі не йдеться. Водночас із цим хронічно хворі, навіть не маючи загострень, повинні регулярно лягати у стаціонар, аби спецкомісія по інвалідності не відібрала пільги. І хоча вже давно було сказано, що «розруха не в клозетах, а в головах», як не дивно, питання доцільності продовжувати в такому дусі залишається і досі відкритим.





Не завжди назавжди

Тим часом на Заході потрапити на лікування до фахівця не є ознакою неповноцінності, і на прийом треба чекати кілька місяців. Дійсно, в Україні ще можна тільки мріяти про соціальну реабілітацію хворих, якої після 50 днів у стаціонарі вони дійсно потребують.
«На сьогодні в Україні рівень психіатрії — загальноєвропейський. Ви бачили, щоб хтось їхав за кордон, скажімо, до Ізраїлю, лікувати психічні розлади? Ні, тому що клінічні протоколи лікування в усьому світі однакові, — пояснює Валентин Скрипник. — До речі, один пацієнт, полікувавшись тут, поїхав до Швейцарії. І що ви думаєте? Повернувся, бо тамтешній професор сказав йому лікуватися за місцем проживання. З тієї ж причини».
Всупереч усталеній думці, психічні захворювання — не завжди назавжди. Хоч «інвалідізація» внаслідок їх дійсно значна. Багатолика шизофренія лікується у 50%, а ось 30% пацієнтів із депресією не лікуються навіть шедеврами психофармакології. Остання, до речі, значно еволюціонувала за півстоліття, тож ефективність лікування психічних захворювань не гірша за лікування тієї ж гіпертонії чи цукрового діабету. Зрештою, і ті, й інші змушені постійно підтримувати свій стан за допомогою препаратів, прописаних лікарями.

Але повернемося до підопічних лікарні, яких у буденному житті не хвилюють такі премудрості як кінець світу, невиплачені зарплати або «беспредел» можновладців, через що народ по той бік воріт доводить себе до стресу мітингами та протестами.
В окремому центрі трудової реабілітації, що міститься у колишніх трудових майстернях, не стихає творчий процес: на світ з’являються картини, з найнеймовірніших матеріалів «проростають» тендітні квіти, шкатулки, модне намисто, виготовлені пацієнтами під час колективних сеансів, що відволікає їх від зайвих особистих тривог. А останнім часом пацієнти влаштовують репетиції до свята: співають пісень, танцюють, декламують вірші та роблять сніжинки, оскільки знають: у них буде і ялинка, і Дід Мороз зі Снігуронькою. Адже Новий рік — це завжди надія, навіть на здоров’я і гармонію в душі.

Лада Седнівець, тижневик «Чернігівські відомості» №51 (1137), фото автора

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.