Поиск в разделе "Для туриста":

расширенный поиск

Духовні святині Чернігівщини

ВИРАЖЕННЯ СИЛИ ТА ДУХУ НАРОДНОГО.
ЧЕРНІГІВСЬКИЙ СВЯТО-ТРОЇЦЬКО-ІЛЛІНСЬКИЙ МОНАСТИР (ХVIII-ХХ СТ.)

       Звернення до історичного минулого - важливий і відповідальний крок перед майбутнім. Особливо, коли це стосується такої складної й невисвітленої в українській історіографії проблеми, як діяльність храмів і монастирів. Означена нами проблема - лише початок дослідження складного і багатопланового явища, пов'язаного з релігією взагалі й формами релігійного субстанціонального самоутвердження особистості у вічності зокрема.
       
       У даній статті мова піде не про історію виникнення й розвитку чернігівського Свято-Троїцько-Іллінського монастиря, а власне, про ту літературу, яка дісталася нам із минулого.
       
       Відомі релігійні джерела про історію та діяльність одного з найвштивовіших свого часу в Україні чернігівського Свято-Троїцько-Іллінського монастиря -документи XVII-XIX ст., різноманітні за змістом і формою, що розкривають різні сторони його діяльності. Це, в першу чергу, літописи, листи релігійних та політичних діячів, охоронні грамоти, ревізійні та описні книги, дарчі документи, статистичні матеріали, універсали гетьманів. Велика документальна база зберігається у фондах державних архівів міст Києва, Чернігова, Чернігівської області, бібліотеках Чернігівського історичного музею та Чернігівської єпархії. Окрему групу матеріалів складають праці істориків ХУІІ1-ХІХ ст. Вони містять великий фактологічний матеріал, що потребує документальної перевірки і доказів.
       
       Історія чернігівського Свято-Троїцько-Іллінського монастиря сягає в давні часи і налічує близько 900 років існування (якщо вважати, що спочатку засновано було Іллінський печерний монастир у 1069 р. на Болдиних горах біля Чернігова). Саме тому ця пам'ятка історії та культури має насичене подіями минуле, є невід'ємною часткою нашої історії, героїчних сторінок боротьби українського народу за своє існування та ствердження на цій землі.
       
       Як свідчать історичні джерела, чернігівський Свято-Троїцько-Іллінський монастир утворився на основі злиття у середині 90-х рр. XVII ст. двох монастирів: Іллінського (заснування якого датується початком XII ст.) та Троїцького (датується 70-ми рр. XVII ст.). Літописні твори ХVII-ХУІІІ ст. залишили фрагментальні згадки про час заснування та розвитку монастиря. Заслуговують на увагу літописи XVII ст., що описують події, пов'язані з діяльністю Свято-Троїцько-Іллінського монастиря в Чернігові. А це - Чернігівський літопис, Літопис Леонтія Боболинського, Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки та Літопис подій у Південно-Західній Русі в XVII ст., складений колишнім канцеляристом війська Запорозького Самійлом Величком.
       
       Літописці засвідчують той факт, що чернігівський Свято-Троїцько-Іллінський монастир розпочинав свій розвиток у дуже складні для України часи: селянсько-козацькі повстання, національно-визвольна війна українського народу XVII ст., сумні роки Руїни. Та попри всі негаразди український народ знаходив час і кошти будувати храми й засновувати монастирі.
       
       Самійло Величко у своєму літописі щодо подій у Південно-Західній Росії в XVII ст. згадує ім'я чернігівського полковника Семена Подобайла, який на власні кошти відновив Іллінську церкву, зруйновану під час монголо-татарської навали 1239 р.: "...Іллінський Чернігівський монастир, бо цей монастир, що багато років стояв після Батиєвого розору занедбаний, він такий Подобайло, відновив своїм старанням і коштом".
       
       Чернігівський літопис згадує ім'я ще однієї історичної постаті - відомого релігійного, суспільно-політичного діяча XVII ст., філософа й гуманіста чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, який на свої кошти розпочав будівництво Троїцького собору в 1679 р. На жаль, Лазар Баранович не дожив до тих днів, коли закінчилось будівництво Троїцького собору в 1695 р. Добудовували храм на кошти Івана Мазепи.
       
       Більш детальні свідчення про церковне та монастирське життя можна прослідкувати за описами архієпископів чернігівського Свято-Троїцько-Іллінського монастиря, а також за їх листуванням із відомими політичними діячами XVIII - XIX ст. Важливим у контексті дослідження є "Історико-статистичний опис Чернігівської єпархії", підготовлений архієпископом Філаретом Гумілевським і виданий у 1873-1874 рр. Із семи надрукованих книг заслуговують на увагу третя та четверта, де вміщено детальні розповіді про монастирі в межах території Чернігівської єпархії, серед яких - історичний опис Свято-Троїцько-Іллінського монастиря (з часу його заснування до часу закриття - 1786 р.).
       
       У фондах Чернігівської єпархії, Чернігівського історичного музею, Державного архіву Чернігівської області зберігається чимало документальних матеріалів про культурно-просвітницьку діяльність монастиря та монастирської друкарні. Документальні джерела (друковані книги та універсали Лазаря Барановича) дають можливість прослідкувати діяльність Чернігівської друкарні протягом XVII - XVIII ст. Цікаво, що друкуватися в Чернігівській друкарні вважали за честь відомі архієпископи єпархії Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Данило Туптало, Петро Армашенко, Іван Величковський, Петро Терлецький, Філарет Гумілевський.
       
       Серед науково-історичних праць XIX ст. - матеріали-дослідження загальноісторичного характеру, зокрема праці А. Страдомського "Про чернігівський Свято-Троїцько-Іллінський монастир. З келійних записок покійного архімандрита Іларіона, бувшого економа Чернігівського архієрейського дому" (1874 р.), Т. Стефановського "Про чернігівський Троїцький монастир - нинішній архієрейський дім" (1892 р.), А. Єфимова "Чернігівський Свято-Троїцько-Іллінський монастир, нині Троїцько-архієрейський дім, його минуле й сучасне" (1910 р.), окремо за персоналіями, життя яких тісно пов'язане з монастирем, будівництвом храмів і господарських споруд на його території.
       
       Початок XX ст. для історичних досліджень з історії чернігівського Свято-Троїцько-Іллінського монастиря був насиченим. Вивчалися нові джерельні матеріали, окреслювалися певні межі спеціалізації розвідок: господарська, культурна або просвітницька діяльність обителі. У першу чергу тут слід назвати наукові праці П. Добровольського, В. Дубровського, В. Модзалевського, С Маслова, П. Савицького.
       
       Друга половина XX ст., особливо 90-ті рр., позначилися в історії новим осмисленням подій і фактів. Відбилося це й на історико-релігійній спадщині. На жаль, повністю історія та культурна діяльність чернігівського Свято-Троїцько-Іллінського монастиря майже не досліджувалась, тому маємо тільки детальні описи діяльності друкарні, що розташовувалася на його території в XVII-XVIII ст.
       
       Конкретизації теоретичних узагальнень і висновків сприяють наукові статті істори-ків-краєзнавців, де вміщено окремі матеріали з історії Свято-Троїцько-Іллінського монастиря в Чернігові (заснування Іллінського печерного монастиря, архітектура Троїцького собору, сьогодення в житті колишнього монастиря).
       
       Монастирські комплекси України цікавили істориків не тільки як чудові архітектурні споруди або культурно-просвітницькі центри, але і як великі й міцні господарства. З історичного минулого відомо, що монастирі Лівобережної України в ХУІІ-ХУШ ст. перебували на господарсько-виробничому піднесенні.
       
       Чернігівський Свято-Троїцько-Іллінський монастир теж не був осторонь, і його промисловий та сільськогосподарський розвиток заслуговує на увагу. Документальна база, що збереглася із XVII ст., свідчить про різні форми сільськогосподарського, промислового виробництва та торгівлі обителі. Статистичні описи, що містяться у фондах Державного архіву Чернігівської області та Чернігівського історичного музею, охоронні та дарчі грамоти, ревізійні книги підтверджують наявність у власності монастиря земель, озер, гут, рудних копалень та свічкових заводів.
       
       Із великої кількості документів кінця XVII -XVIII ст. викликають цікавість універсали гетьманів І. Самойловича та І. Мазепи щодо земельних володінь монастиря поза межами Чернігова (Новозибківський повіт), охоронні та указні грамоти (царські укази). Саме в них відображено механізм передання земель у власність монастирю, а також його пільговий статус (мається на увазі звільнення від загальнодержавних податків).
       
       Збереглися також документи кінця ХVII-ХVIII ст. про передання в оренду рудень Свято-Троїцько-Іллінського монастиря, що знаходились на півночі Чернігівщини (болотні місця), кваліфікованим майстрам, які, до речі, щорічно платили грошима або залізом за оренду.
       
       Діяльність друкарні, розташованої на території монастиря, мала не тільки культурне значення, вона впливала й на рівень його господарського розвитку, про що свідчать універсали Лазаря Барановича від 1679 р.
       
       З XVIII ст. збереглися документи, за якими простежується процес закріпачення селян, перехід у власність монастиря рухомого і нерухомого майна, надання права на організацію промислів та ведення торгівлі. Так, з указу 1797 р. можна дізнатися про передання у власність чернігівському Свято-Троїцькому жіночому монастиреві ЗО десятин казенних земель слободи Злинки, 22 десятини лісу, млина на р. Кармі, 6 озер із прилеглими селами Старі й Нові Боровичі, Уступне, Димиика та ін.
       
       Для дослідження господарської діяльності важливе значення мають описні та ревізійні книги, що дають можливість вивчити діяльність гутного і селітрового промислів на території монастиря та поза його межами:
       
       Окрему групу складають документи-скарги жителів Чернігова про збирання коштів на навчання друкарській справі.
       
       Кінець XVIII - початок XIX ст. увійшов в історію як час, коли Україна остаточно втратила свою державність, а це в свою чергу вплинуло на становище монастирів. У зв'язку з тим, що українська церква перейшла під владу Московського патріархату, доля монастирів України визначилась таким чином, що більшість із них, втративши самостійність, стала залежати від загальноросійського бюрократичного апарату.
       
       У 1786 р. вийшла ціла низка царських указів, що засвідчували секуляризацію монастирських земель Чернігівської єпархії (у тому числі земельної власності Свято-Троїцько-Іллінського монастиря). Це призвело до закриття монастиря. З 1790 р., згідно з царським указом, він припинив свою діяльність, а територія Троїцько-Іллінського монастиря стала резиденцією чернігівського архієпископа.
       
       Щодо сучасних даних з історії господарської діяльності чернігівського Свято-Троїцько-Іллінського монастиря, то їх дослідження ще не закінчено.
       
       Ірина Акименко
       
       СПАСО-ПРЕОБРАЖЕНСЬКИЙ СОБОР
       
       Цей храм, краса і перша святиня Чернігова, є найдавнішою пам'яткою архітектури Київської Русі, що дійшла до нашого часу. Закладено собор чернігівським князем Мстиславом Тмутараканським на кілька років раніше, ніж його брат Ярослав Мудрий почав будувати в Києві Софійський собор. У порівнянні з іншими спорудами тих часів собор зберігся в надзвичайно доброму стані. За переказами, храм побудований на тому місці, де раніше знаходилось язичницьке капище; ще за часів князя Володимира Хрестителя на місці зруйнованого капища була споруджена дерев'яна церква, замість якої десь близько 1030 р. Мстислав розпочав будувати кам'яну. Цей собор став головною святинею Чернігово-Сіверської землі: тут зберігалися чудотворні ікони й мощі святих. Протягом близько 900 років він був кафедральним собором Чернігівської єпархії й центром громадського та державного життя - договори, що укладали між собою князі, скріплювали тут цілуванням хреста. Головний престол собору посвячений на честь Преображення Спасителя, тому називали його Спасо-Преображенським собором або просто Спаським.
       
       Князь Мстислав, після того як разом з Ярославом Мудрим здійснив вдалий похід на Червону Русь (сучасна Галичина) і приєднав її землі до давньоруської держави, заклав цей собор у центрі князівського дитинця. Але, як розповідає літопис, у 1036 р. Мстислав вийшов на полювання, захворів і помер. Поховали його в закладеному ним соборі, хоча будівництво храму за життя князя не завершилося. Були при ньому тільки виведені стіни на висоту, "скільки можна дістати рукою, стоячи на коневі". Можливо, храм добудовувався не за часів входження Чернігівського князівства до держави Ярослава Мудрого, а при наступному чернігівському князі Святославі, якого навіть поховали в цьому соборі, незважаючи на те, що помер Великим князем у Києві.
       
       Планувально-просторове рішення собору унікальне: подібної конструкції не має жодний із відомих нам давньоруських храмів -у ньому поєднана схема візантійського хрестово-купольного храму з елементами романської базиліки. Відмінності Спаського собору від інших храмів Київської Русі можна пояснити тим, що до Чернігова Мстислав княжив у Тмутаракані, тож цілком вірогідно, що звідти він і запросив майстрів, які були обізнані з будівництвом в Малій Азії та Закавказзі, де на той час були поширені подібні храми.
       
       Спасо-Преображенський собор тринефний, його ширина 22,4 м (усередині між стінами 19,2 м), довжина з апсидами складає 35,25 м (усередині 32,4 м), висота від підлоги до низу склепіння центральної бані 30 м. Середній неф і трансепт мають більші висоту і ширину, ніж крайні, розмір підкупольного квадрата 7,5x7,5 м. Середній неф відділений від крайніх трьома парами хрещатих у перерізі несучих стовпів і потрійними двох'ярусними арками, поставленими поперек трансепту, завдяки цьому внутрішній простір храму поділений на три окремі поздовжні частини і дуже нагадує інтер'єр базиліки. Четверту пару стовпів, що знаходяться у вівтарі, продовжують пілони, які відділяють середню апсиду від бічних. Така складність просторово-планувальної конструкції призвела до того, що мистецтвознавці й дотепер продовжують сперечатися про те, до якого типу треба віднести цей храм - чотири-, шести- чи восьмистовпного.
       
       Наявність потрійних двох'ярусних арок у трансепті, в яких нижні колони з мармуру, а верхні - цегляні пучкові, обумовлює висотне розкриття інтер'єру, підкреслює висоту центральної частини храму, внутрішній розмір якої відповідає сучасному дев'ятиповерховому будинку.
       
       Покриття собору виконане по мурованих склепіннях. Головний планувальний хрест храму - середній неф і трансепт - перекриті коробовими (трицентровими) склепіннями, що на фасадах утворюють великі закомари. Апсиди перекриті, як і в більшості храмів того часу, півсферами - конхами.
       
       Інтер'єри собору вражають величчю. Криволінійні поверхні численних арок ритмічно повторюються, підкреслюючи висоту середньої частини храму з центральною банею, що втілювала тяжіння душі людини до неба, до Бога. Усі внутрішні поверхні стін, склепінь і стовпів мали фресковий розпис. Дуже багатою була кольорова палітра інтер'єру, розписи якого доповнювалися яскравою підлогою, набраною з кольорового каміння, полив'яних керамічних плиток, смальти. Хори мали огорожу з різьблених плит червоного кольору, колони нартексу були зроблені з білого мармуру і мали різьблені капітелі.
       
       Храм збудований на міцному широкому фундаменті, заглибленому в ґрунт на 2,8 м. Тому стіни, що мають товщину близько 1,4 м, до нашого часу дійшли майже не пошкодженими, в них немає великих тріщин та інших дефектів, спричинених просадками фундаментів, які характерні для більшості споруд часів Київської Русі.
       
       Спасо-Преображенський собор був усипальницею чернігівських князів, пізніше в ньому відбувались поховання духовних владик єпархії.
       
       З літописів відомо, що в соборі був "терем", де покоїлись: засновник собору Мстислав Володимирович (1034 р.) з дружиною Анастасією і сином Євстафієм, чернігівський, а потім київський князь Святослав Ярославич (1076 р.), його вбитий "кроткий і странниколюбивий" син Гліб (1078 р.), Рлег Святославич (1115 р.), Володимир Давидович (1161 р.), Святослав Ольгович (1165р.), Всеволод Святославич (1196 р.). У соборі знайшли вічний спокій славетні ієрархи Чернігівської єпархії Лазар Баранович (1693 р.), Амвросій Дубкевич (1750 р.) та ін. Також тут був похований Ігор Ольгович, якого шанували як місцевого чернігівського святого.
       
       Головними святинями собору, що зберігалися тут до жовтневої революції, були мощі князя Ігоря Ольговича і митрополита Костянтина, які знаходилися в землі біля стін храму, атакож мощі святителя Феодосія Углицького - чернігівського архієпископа, які відкритими лежали в соборі. Мощі Феодосія Углицького перенесли до Спаського собору в 1896 р. з Борисоглібського собору й установили праворуч у приміщенні на мармуровому помості під металевим балдахіном. Мощі лежали в одязі з білої парчі з хрестом і панагією, на голову надягали одну з восьми митр, які змінювали; в ногах лежав архієрейський жезл, з яким Феодосій правив службу Божу. Кипарисовий гроб із мощами лежав у срібній раці масою більше за 16 пудів (260 кг), зробленій за проектом А. В. Прахова на кошти відомого цукрозаводчика-доброчинця М. А. Терещенка.
       
       Після революції одним із перших заходів боротьби з релігією було розкриття мощей і вилучення їх у релігійних громад. Мощі Феодосія Углицького забрано влітку 1921 р. Прохання чернігівського єпископа Пахомія до Раднаркому УРСР про передання мощей віруючим було відхилено.
       
       Крім мощей Феодосія Углицького в соборі була ще одна святиня - дуже шанована на Чернігівщині ікона Ріпницької Божої Матері, що знаходилась у кіоті біля лівого внутрішнього стовпа храму, в срібній визолоченій ризі. Ця ікона почиталася чудотворною із середини XVII ст. і спочатку знаходилась у каплиці з колодязем біля містечка Ріпки Городнянського повіту за 35 км від Чернігова. Указом Синоду від 30 квітня 1740 р. було приписано: "Часовню скасувати, місце спустошити, колодязь засипати, чудотворний образ перенести в кафедральний храм". Спочатку ікона висіла над царськими вратами Борисоглібського собору, а згодом була перенесена у Спасо-Преображенський собор.
       
       За часів Київської Русі в Спасо-Преображенському соборі знаходилась одна з найбільш шанованих на Русі ікон - Смоленська ікона Божої Матері (Одигітрія). Цю ікону привезла до Чернігова донька візантійського імператора Костянтина Мономаха Ганна, яку в 1046 р. видали заміж за князя Всеволода Ярославича. їхній син Володимир Мономах у 1097 р. почав князювати в Смоленську, де побудував храм, в який перевіз цю ікону, після чого вона отримала назву Смоленська.
       
       Ікона була відома великою кількістю чудес. Вважається, що завдяки їй у 1239 р. хан Батий не зміг взяти Смоленськ.
       
       Біля правого стовпа Спаського собору під балдахіном знаходився кіот з іконами Олександра Невського і Марії Магдалини - небесних покровителів імператора Олександра III і його дружини. Ікони встановили на честь врятування імператорської сім'ї під час залізничної катастрофи 17 жовтня 1888 р. біля станції Борки на Харківщині.
       
       У центрі собору висіло велике панікадило з чеканкою, що відтворювала грона винограду, плоди, квіти. Це панікадило - дар пана полковника Якова Лизогуба. За стародавнім звичаєм, у соборі вивішувались військові прапори захисників міста. На початку нашого століття в соборі зберігалися козацькі прапори, 18 прапорів чернігівського ополчення, яке брало участь у війні з Наполеоном, а також 11 прапорів ополчення часів Кримської війни 1853-1856 рр.
       
       У ризниці храму зберігалась велика кількість богослужбовних предметів із коштовних матеріалів, що були подаровані в різні часи жителями міста та почесними гостями. Вони мали велику художню й історичну цінність. На жаль, залишилось дуже небагато речей, що знаходяться в Чернігівському історичному музеї. Серед них унікальна робота місцевих ювелірів 1771 р. -оклад Євангелія з рельєфними зображеннями. З лицьового боку окладу викарбувані постаті чотирьох євангелістів, зворотний бік цілком оригінальний - у центрі фігура святого Миколая Чудотворця з молитовно піднятими догори руками, по боках у віночках дванадцять епізодів із його життя, як на старовинних іконах з клеймами. З опису в літературі відомо, що у вівтарі була срібна з позолотою дарохранильниця у вигляді двох'ярусного саркофага загальною масою 16,5 кг, пожертвувана храму в 1782 р.; хрест від 1638 р., соборне крісло на горнім місці, подароване імператрицею Катериною II, яка відвідала Чернігів 22 січня 1787 р.; велика кількість старовинних риз, у тому числі й убрання святого Феодосія.
       
       У 1923 р. під час обстеження собору, що проводилось за сприяння духівництва, була виявлена фреска XI ст. із зображенням півпостаті святої Фекли (Теклі). Фреску знайшли під товстим шаром тиньку, котрий врятував її під час пожеж. У 1926 р. визнані мистецтвознавці Ф. Л. Ернст, М. О. Макаренко і Д. М. Щербаківський прийняли рішення зняти фрески зі стіни собору і перенести до музею. Це зробив відомий реставратор професор Академії мистецтв Д. Й. Кіплик. Роботу виконали дуже вдало.
       
       До війни фреска експонувалась в Чернігівському крайовому історичному музеї. Трагічна доля спіткала експонати музею під час другої світової війни - велика частина їх згоріла, між ними й славетна фреска із зображенням Фекли. На щастя, залишилась дуже ретельно виконана точна копія фрески, яку в 1934 р. зробив художник Є. Евенбах, зараз вона зберігається в Софійському заповіднику Києва.
       
       Пізніше в Спасо-Преображенському соборі проводив дослідження знавець старовинної архітектури та будівельної техніки І. В. Моргілевський.
       
       У 1926 р. радянською владою богослужіння в соборі було припинено. На початку 30-х рр. рішенням Чернігівського облвиконкому собор віддано базі "Головросмасложир-збуту", і в ньому влаштовано склад цієї організації, а в 1937 р. собор передали на баланс музею. У 1942 р. при німцях собор був відкритий і діяв до 1961 р., після чого в ньому організовували музей. Тепер Спасо-Преображенський собор знову став головним храмом Чернігова.
       
       Володимир Віроцький з книги "Храми Чернігова "
       
       СПАСЬКИЙ (СПАСО-ПРЕОБРАЖЕНСЬКИЙ) СОБОР у м. Чернігові - один з найдавніших храмів Київської Русі, що зберігся до наших днів на Лівобережній Україні. Закладений князем Мстиславом Володимировичем Хоробрим у центрі чернігівського дитинця. Після смерті князя 1036 р. стіни, за літописом, було зведено на висоту вершника, який стоїть на коні ("піде Мстислав на лови, розболівся і умре, і положища ; його в церкві Святого Спасу, його же бо сам заложи; бе бо вздано еї при нім височиною, яко на коні стояще досящи").
       
       Архітектурна композиція собору поєднує базилікальну схему романського походження з центричною хрестово-купольною візантійською системою. Храм тринефний, триапсидний, восьмистовпний, п'ятибанний. Прямокутник плану видовжений по осі захід-схід. Вежу з північного боку західного фасаду врівноважувала з півдня хрещальня у вигляді невеликої церкви. Стіни собору виведені мішаною кладкою, з чергуванням цегли (плінфи) та каменя-пісковику на цем'янковому розчині, зовні не тинькувалися.
       
       Спаський собор зазнав багато перебудов. У 1239 рр. під час навали Батия частково І зруйновано склепіння, знищено бані. В ході відновлення у XVII ст. надбудовано апсиди, зведено барокові бані. Значно перебудований після пожежі 1750 р. Наприкінці XVIII ст. І надбудовано сходову вежу з північно-західного фасаду, таку ж зведено на місці зруйнованої хрещальні з півдня, зроблено нові верхи, усі фасади потиньковано й побілено. У 1818 р. за проектом архітектора А. Карташевського біля західного, північного й південного порталів зведено просторові тамбури, в кінці XIX ст. позолочено верхи, і собор набув сучасного вигляду.
       
       Іконостас виготовлено в 1795-1798 рр. ніжинськими майстрами С. Волощенком і С. Білопольським за проектом архітектора І. Яснигіна. Іконописні роботи виконав борзнянський священик Т. Мізко, ікони відновлено в 1870-1871 рр. майстром-іконописцем О. І. Мурашком. У кінці XIX ст. іконостас реконструйовано під наглядом архітектора-інженера Д. В. Савицького.
       
       У 1814 р. за ініціативою єпископа М. Десницького складено проект розпису інтер'єру храму, але здійснити його не вдалося, і в 1820 р. проект замінили спрощеним, який виконав художник Я. Ф. Юринов з помічниками (частково записали фрески XI ст.). І У 1872-1873 рр. стінопис поновили Михайло та Олексій Кияшки.
       
       Спаський собор тривалий час був своєрідним громадсько-політичним центром Чернігова. Так, 28 січня 1654 р. він став свідком присяги чернігівців на дружбу з російським народом. У 1814 р. тут було встановлено прапори Чернігівських полків, що брали участь : у Вітчизняній війні 1812 р., а в 1856 р..-прапори Чернігівського полку-учасника Кримської війни 1853-1856 рр. Собор діяв до 1926 р. і в 1942-1961 рр. З 1967 р. - у складі Чернігівського архітектурно-історичного заповідника. Зараз діючий храм.
       
       СПАСЬКИЙ СОБОР у м. Новгороді-Сіверському був споруджений на початку XIII ст., пізніше його неодноразово перебудовували, а в 1787 р. за наказом Катерини II розібрали у зв'язку з будівництвом Спасо-Преображенського собору. Залишки стародавньої будівлі виявив у 1954-1956 рр. М. В. Холостенко, який запропонував першу графічну реконструкцію пам'ятки. У 1981-1983 рр. В. П. Коваленком відкрито частини, не знищені під час будівництва нового собору.
       
       Храм був мурований, чотиристовпний з апсидами з трьох боків та прямокутним притвором із заходу. Спаський собор прикрашали майолікова підлога, фресковий розпис, фрагменти яких виявлені під час археологічних досліджень і демонструються тепер в експозиції Спасо-Преображенського собору.
       
       СПАСО-ПРЕОБРАЖЕНСЬКИЙ СОБОР розташований в центрі новгород-сіверського Спасо-Преображенського монастиря на місці Спаського собору початку XIII ст. Будувався в 1791-1796 рр. за проектом архітектора Дж. Кваренгі під наглядом архітектора І. Яснигіна. Оздоблювальні роботи через брак грошей відновилися тільки в 1804-1806 рр. Але вже в 1814 р. храм почав руйнуватися, тому в 1821 р. за проектом архітектора А. Карташевського з протиаварійною метою встановлено додаткові колони для підтримки попружних арок. У 1858 і 1910 рр.-знову ремонтувався. Після революції собор використовувався як музей. Після пошкоджень у роки Великої Вітчизняної війни храм відремонтовано тільки в 1968 р. У 1983 р. опрацьовано проект реставрації та пристосування собору для музею "Слово о полку Ігоревім".
       Собор збудований у традиціях російського класицизму. Мурований, квадратного плану, з колонним портиком тосканського ордену на західному фасаді й апсидою у вигляді півротонди. Вінчають урочисту споруду великий півсферичний купол посередині та чотири менші (восьмигранні) по кутах. Спасо-Преображенський собор - одна з найкращих будівель видатного митця - входить до Новгород-сіверського філіалу Чернігівського архітектурно-історичного заповідника.
       
       СПАСО-ПРЕОБРАЖЕНСЬКИЙ СОБОР у м. Прилуках побудований у 1710-1720 рр. в стилі українського бароко на території Прилуцької фортеці. Мурований, безстовпний, п'ятибанний, між п'ятигранними раменами просторового хреста - криволінійні в плані камери, нижчі від основного об'єму. Поруч була мурована дзвіниця з Миколаївською церквою (не збереглася). Собор горів у 1781 р., після пожежі 1834 р. змінено форми бань. У кінці XIX ст. зроблено цегляну огорожу та сторожку (не збереглися). При соборі діяли школа і шпиталь. У 1967-1982 рр. проведено 1-й етап реставраційних робіт (архітектор М. М. Говденко, інженер Б. М. Левандовська).
       
       БАТУРИНСЬКИЙ КРУПИЦЬКИЙ МИКОЛАЇВСЬКИЙ МОНАСТИР заснований за часів Київської Русі на березі р. Сейму біля сучасного с Осіч Бахмацького району. У середині XIII ст. обитель зруйновано і відновлено тільки на початку XVII ст. У 1680 р. на кошти генерального судді І. Домонтовича в монастирі зведено мурований Миколаївський собор - хрещатий, дев'ятидільний, п'ятибанний, у традиціях українського бароко, але він не зберігся. На початок XVIII ст. Крупицький монастир був добре укріплений, проте під час воєнних дій 1708-1709 рр. його було пошкоджено. З цегли зруйнованих споруд у 1823-1825 рр. побудували нову дзвіницю. У роки Великої Вітчизняної війни обитель зазнала нових руйнувань. Збереглися дзвіниця, тепла трапезна Преображенська церква (споруджена 1803 р., у 1811 р. розписана, у 1858 р. - перебудована), будинок настоятеля (1838 р.) і залишки муру XVIII ст. Ансамбль пам'ятки становить великий інтерес як зразок впливу форм російського класицизму на архітектуру Лівобережної України.
       При монастирі була бібліотека. Велика кількість книг польською мовою втрачена у XVIII ст.; книги латинською мовою в XIX ст. передано до бібліотеки Софійського собору в Києві. У XIX ст. залишилось близько 400 книг, серед яких - Острозька біблія 1581 р.
       З монастирем пов'язана діяльність українського і російського письменника, церковного і культурного діяча Данила Туптала (Димитрія Ростовського). У 1682-1683 рр. він був ігуменом монастиря, у 1690-1692 рр. у келії поруч із монастирем працював над створенням "Житій святих".
       У 1709-1712 рр. посаду ігумена Крупицького монастиря посів відомий гравер початку XVIII ст. Іван Мигура (в чернецтві з 1706 р. - Іларіон). Уродженець Києва, після закінчення Києво-Могилянської академії І. Мигура був запрошений для виконання художніх робіт у Софійський монастир, де згодом прийняв чернецтво. У 1702-1703 рр. викладає граматику в академії, у 1703-1704 рр. - поетику. В 1704 р. його посвячено на архідиякона, у 1709 р. переведено з Києво-Печерської лаври ігуменом у Крупицький монастир. І. Мигура виконував гравюри на міді у вигляді панегіричних текстів або портретів поважних осіб.
       
       БЛАГОВІЩЕНСЬКИЙ МОНАСТИР (чоловічий) у м. Ніжині заснований церковним і політичним діячем, письменником і філософом Стефаном Яворським (1658-1722 рр.), який народився в м. Яворові (тепер Львівської області). Після Андрусівського перемир'я 1667 р. його сім'я переїхала в с Красилівку (тепер Козелецького району). Навчався Стефан спочатку в Києво-Могилянській колегії, з 1684 р., прийнявши уніатство, -у школах Львова, Любліна, Познані й Вільно. У 1687 р. він повернувся до Києва, зрікся унії й 1689 р. прийняв чернецтво. Викладав у Києво-Могилянській колегії поетику, риторику, філософію та теологію. У 1697 р. Стефан Яворський призначений ігуменом Пустинно-Миколаївського монастиря в Києві, у 1700 р. висвячений на митрополита рязанського і муромського. Незабаром він став екзархом й охоронцем всеросійського патріаршого престолу. Як проректор Слов'яно-греко-латинської академії сформував навчання за зразком Києво-Могилянської колегії та західноєвропейських університетів. Заснував при академії театр. У 1721 р. Стефан Яворський призначений першим президентом Синоду. Помер у Москві.
       Першою спорудою в Благовіщенському монастирі був Благовіщенський собор(1702-1716 рр.), від якого й назва. У 1750 р. тут зведено одноповерхові келії ченців. У 1804-1814 рр. на другому поверсі мурованого будинку, що знаходився на південному сході від собору, влаштовано теплу Петропавлівську церкву з восьмигранною дзвіницею, де для "користі міста" було встановлено "боєвий годинник" (не зберігся). Перший поверх займала 21 лавка. З північного сходу до будинку примикав двоповерховий ігуменський корпус із трапезною (відбудований 1817 р.). Другий корпус келій з'явився 1858 р. Вся територія була обнесена кам'яним муром. Монастир мав бібліотеку, де зберігалися рукописи, Євангеліє 1604 р.. Літопис Д. Ростовського, видання московської, київської та чернігівської друкарень ХУІІ-ХУІІІ ст. та ін. У 1716 р. до Благовіщенського монастиря приписано Ветхоріздвяний Георгіївський монастир. Значної шкоди обителі завдавали пожежі 1750, 1757 та 1797 рр. Монастир відбудовано на початку XIX ст. (переважно на кошти архімандрита В. Черняєва).
       
       БЛАГОВІЩЕНСЬКИЙ СОБОР у м. Ніжині споруджено в 1702-1716 рр. Г. І. Установим у формах бароко на кошти митрополита Стефана Яворського під доглядом його брата Павла. Храм поклав початок Благовіщенському монастиреві. Він п'ятибанний, чо-тиристовпний, дев'ятидільний за планом. У ході будівництва під південно-східною банею зроблено приміщення для бібліотеки, початок якій поклали 609 книг, подарованих монастирю С. Яворським. На відкритті собор проголошено пам'ятником перемоги над шведами під Полтавою. Вівтарна частина оздоблена живописом, що належить до найкращих зразків староукраїнського наддніпрянського монументального мистецтва. Крім релігійних сюжетів написані портрети князя Володимира, Петра І, Олександра І, С Яворського, Д. Ростовського. Розпис виконали ніжинські майстри Ф. Цихановський, Я. Левенець та ін. Різьблений золочений іконостас у сім ярусів зроблений ніжинськими майстрами, одна з ікон вівтаря написана київськими митрополитом Рафаїлом Заборовським. Собор зазнав значних пошкоджень під час пожеж у 1750 і 1757 рр., а особливо в 1797 р., після чого був відроджений у 1798-1799 рр. і потім багаторазово перебудовувався. У 1814 р. фронтони храму перероблено на трикутні шпилі, збільшено вікна, змінено форму верхів. Знову розписаний у 1812-1818 рр. У 1969 р. для збереження собору проведено консерваційні роботи.
       
       БОРИСОГЛІБСЬКИЙ МОНАСТИР у м. Чернігові заснований на території дитинця за часів Київської Русі. У 1239 р. його зруйнували й пограбували монголо-татари, але в XVI ст. монастир був відбудований. Під час панування шляхетської Польщі його в 1628 р. захопили і перебудували домініканці. Після народно-визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. Борисоглібський монастир знову став православним, і в 1657 р. відновлений як кафедральний. У монастирі короткий час містилася переведена сюди 1679 р. Новгород-сіверська друкарня. У 1786 р. обитель закрито. З будівель до нашого часу збереглися Борисоглібський собор, будинок Чернігівського колегіуму та будинок архієпископа.
       
       БОРИСОГЛІБСЬКИЙ СОБОР у м. Чернігові збудований у середині XII ст. на території дитинця між Валом і Спаським собором на залишках фундаменту кам'яної споруди XI ст. Храм багаторазово перебудовувався й відновлювався, значних пошкоджень зазнав під час пожежі 1611 р. У 1627-1628 рр. польська шляхта перетворила собор на домініканський костьол, та в 1659 р. він знову став православним. У 1672 р. до західного фасаду собору прибудовано восьмигранну в плані дзвіницю-притвор (розібрана під час реставрації). На початку XVIII ст. храм був п'ятибанним. У 1857 р. собор розширено на схід за допомогою нової апсиди, крім того, змінено форму верхів. Під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. собор горів і був частково зруйнований. У 1952-1958 рр. його реставровано за проектом архітектора М. В. Холостенка у формах давньоруської архітектури.
       За типом Борисоглібський собор - хрестово-купольний, одноверхий, шестистовпний, триапсидний храм. Його фасади прикрашено півколонами, рядом декоративних ніш, аркатурним фризом під закомарами, триступінчастими порталами. У північній і південній стінах - шість ніш-аркасолій для князівських поховань. Збереглися залишки аркади-галереї, що оперізувала будову. Фасади вкриває шар тонкого тиньку, розкресленого під кам'яну кладку з квадрів. Винятковий інтерес становлять білокам'яні різьблені фрагменти-капітелі, знайдені під час розкопок. Поєднання цегляної кладки з деталями з вапняку - характерна риса чернігівської архітектури XII ст.
       Інтер'єр собору прикрашав фресковий розпис, підлога з інкрустованих мозаїкою шиферних плит і майолікових різнокольорових плиток. Збереглися срібні карбовані царські врата іконостаса. Для їх виготовлення було використано матеріал фігури срібного ідола, знайденого 1700 р. під час будівництва дзвіниці Чернігівського колегіуму.
       У Борисоглібському соборі похований церковний, політичний та культурний діяч XVII ст. Лазар Баранович. З 1972 р. цей храм у складі Чернігівського архітектурно-історичного заповідника.
       
       БРЕЧИЦЬКИЙ АНДРОНИКІВ МОНАСТИР заснований як скит ченцем Андроником на березі р. Бречиці (територія сучасного с. Андроники Корюківського району): тоді тут було збудовану дерев'яну келію та Благовіщенську церкву з трапезною. У 1684 р. чернігівський архієпископ Л. Баранович затвердив Андроника ігуменом. У 1691 р. визначено земельні межі монастиря, закріплені універсалом гетьмана І. Мазепи і підтверджені універсалами І. Скоропадського (1709 р.) та Д. Апостола (1732 р.). У кінці XVII ст. на землях Андроникова монастиря засновано слобідку для бездомного люду. У 1705 р. в монастирі збудовано дерев'яну Троїцьку церкву (іконостас установлено 1710 р.), а в 1713 р. - нову Благовіщенську церкву. У 1786 р. монастир було закрито, а маєтності секуляризовано.
       
       ВВЕДЕНСЬКИЙ МОНАСТИР (жіночий) у м. Ніжині заснований 1660 р. вдовою стародубського полковника Ганною Бреславською в передмісті Овдіївка на березі р. Остра. Дерев'яні Введенська та Іллінська церкви, а також келії згоріли 1756 р. Після пожежі келії відбудовано, а в 1775 р. споруджено мурований Введенський собор. У 1814 р. зведено дзвіницю, Іллінську церкву та трапезну, 1848 р. - муровану огорожу, після 1857 р.- двоповерхові келії. З 1863 р. на території Введенського монастиря діяли училище для дівчат, шпиталь, майстерня для навчання живопису та різьбленню по дереву, лікарня. У монастирі працювали іконописна й золотошвейна майстерня. У 1877 р., коли почалася російсько-турецька війна, училище було закрито, а в його приміщенні обладнано шпиталь для поранених.
       ВВЕДЕНСЬКИЙ СОБОР у м. Ніжині - центральна споруда колишнього Введенського монастиря. Зведений 1775 р. на місці дерев'яного храму, що згорів 1756 р., й освячений 1778 р. Являє собою муровану споруду в стилі українського бароко, п'ятидільну з прямокутними північними і південними рукавами та двома екседрами зі сходу й заходу, увінчану грушоподібною банею на восьмерику. В інтер'єрі збереглися залишки розпису.
       
       ВЕТХОРІЗДВЯНИЙ ГЕОРГІЇВСЬКИЙ МОНАСТИР (Красноостровський) заснований у 1 -й половині XVII ст. в урочищі Ветхе м. Ніжина. Архієпископ Філарет без достатніх доказів заснування обителі відносить до XIV ст. Монастир згадується в універсалі Б. Хмельницького (1654 р.), грамоті царя Олексія Михайловича (1660 р.) та ін. Назва походить від збудованої колись на його території церкви Різдва Богородиці й Георгія Побідоносця, яка не збереглася. Поруч з нею були поховані перший директор Ніжинської гімназії вищих наук В. Г. Кукольник і дядько героя Вітчизняної війни 1812 р. князя Петра Багратіона Іван Багратіон. У 1716р. Ветхоріздвяний монастир разом з усіма маєтностями підпорядковано новоутвореному Благовіщенському монастиреві. Після жовтневої революції тут розмістили колонію для безпритульних.
       
       ГАМАЛІЇВСЬКИЙ ХАРЛАМПІЇВСЬКИЙ МОНАСТИР заснований як скит у с. Гамаліївці (тепер Шосткинського району Сумської області), біля збудованої 1702 р. на кошти генерального осавула А. Гамалії мурованої церкви Харлампія. У 1713 р. на місці скиту на кошти гетьмана І. Скоропадського та його дружини А. М. Маркович розпочато будівництво родового монастиря. Центральна споруда - п'ятибанний собор Різдва Богородиці (1735 р.). Його унікальне об'ємно-просторове рішення створено на основі своєрідного використання схеми давньоруського тринефного шестистовпного храму. Ансамбль доповнюють трьох'ярусна надбрамна дзвіниця, двоповерхові келії ігумена, одноповерхові келії ченців; територію обнесено мурами з баштами. Первісно монастир діяв як жіночий, з 1733 р. - чоловічий. Неодноразово горів, зокрема 1738 р. Після великої пожежі 1794 р. закритий і відновлений 1827 р. як жіночий.
       Ракушка-Романовський Роман (близько 1623-1703 рр.) - державний і церковний діяч. Походив із козацького роду. У роки Визвольної війни входив до складу козацької старшини, виконував дипломатичні місії наказного гетьмана Я. Сомка та ніжинського полковника В. Золотаренка. Активний учасник українсько-московської війни 1668-1669 рр. Після примирення переселився в Правобережну Україну. Після Руїни в 1675 р. повернувся на Лівобережжя. Вважається одним з імовірних авторів "Літопису Самовидця".
       Реклінський Василь (XVIII ст.) - український художник-іконописець. Родом із Ніжина.
       
       ГЛУХІВСЬКИЙ ПЕТРОПАВЛІВСЬКИЙ МОНАСТИР розташований поблизу с. Будищі Глухівського району Сумської області, за 24 км від м. Глухова, на правому високому березі р. Клєвень. Він належить до пам'яток архітектури українського бароко. Час заснування невідомий (за деякими даними - 1230 р.). У 1695 р. на замовлення Данила Туптала "записний государів майстер кам'яної справи Матвій Єфимов" розпочав тут будівництво мурованого Петропавлівського собору, освяченого в 1697 р. На початку XVIII ст. в обителі споруджено трапезну з теплою церквою Успіння Богородиці (на кошти полковника М. Миклашевського), у 1712 р. - надбрамну Михайлівську церкву, 1795 р. - два корпуси братських келій та огорожу.
       Ансамбль відзначається компактністю й органічним поєднанням з ландшафтом. Петропавлівський собор у центрі невеликого двору не зберігся. Був тридільним: бабинець - чотиригранний, центральний компартимент - восьмигранний, вівтар - шестигранний. Кожна просторова дільниця завершувалася двозаломним верхом. Великі вікна розташовувалися у два яруси. Висота собору до бань становила 7,5 сажня (близько 13 м), висота бань - 2 сажні.
       На північ від Петропавлівського собору - трапезна - безбанна споруда з апсидою, масивними контрфорсами й арковим проходом зі східного боку. У XIX ст. до неї прибудовано корпус із декоративною банею над чотирисхилим дахом.
       Північну сторону монастирського двору замикає надбрамна Михайлівська церква. Первісно - тридільна, триверха, двох'ярусна, з арковим проїздом посередині. Бабинець і центр - квадратні, вівтар - шестикутний. У кінці XVIII - на початку XIX ст. верх над бабинцем розібрали, прибудували до нього із заходу двох'ярусну дзвіницю (дзвін на 360 пудів). Споруда має вишуканий декор.
       У південно-західній частині монастирського двору - Г-подібний у плані одноповерховий корпус келій. Із заходу - двоповерховий корпус келій у стилі класицизму.
       Глухівський Петропавлівський монастир - один з найдовершеніших архітектурних ансамблів доби розквіту українського бароко.
       У 1769-1772 рр. архімандритом монастиря був Давид Нащинський - професор Київської академії, учений, який познайомив Європу з творами Феофана Прокоповича. За 3 км від монастиря знаходиться скит, в якому жив Димитрій Ростовський, там же він працював над Книгою "Житія святих". За переказом, до скиту вела посаджена ним липова алея.
       
       ЄЛЕЦЬКИЙ УСПЕНСЬКИЙ МОНАСТИР у м. Чернігові заснований у 60-х рр. XI ст. чернігівським князем Святославом Ярославичем (1027-1076 рр.) на захід від дитинця у хвойному лісі, звідки й дістав свою назву. У 1239 р. був спалений монголо-татарами й відбудований у 1445-1495 рр. У 1635-1649 рр. обитель належала єзуїтам. Після визволення міста від польської шляхти монастир відновлено як православний. У 1646 р. український педагог і письменник, церковно-просвітницький діяч, друкар-видавець Кирило Транквіліон-Ставровецький (?-1646 рр.) надрукував тут першу в Чернігові книгу "Перло многоценное". У 1657 р. архімандритом монастиря став церковний, літературний і політичний діяч України Лазар Баранович, а в 1669-1688 рр. його очолював український письменник, громадсько-політичний і церковний діяч Іоаникій Галятовський, за яких монастирська бібліотека перетворилася на велике книгосховище.
       Архітектурний ансамбль Єлецького Успенського монастиря складався поступово протягом ХІ-ХУІІІ ст. і має риси українського бароко. Головний елемент композиції - Успенський собор, монументальність якого підкреслюють одноповерхові келії XVI -XVII ст., Петропавлівська церква з трапезною XVII ст., залишки будинку ігумена XVIII ст., західна брама та ін. Вертикальний акцент композиції - 36-метрова дзвіниця, поруч з якою розміщений будинок Феодосія Углицького. На території виявлено печери давньоруської доби. Єлецький Успенський монастир включено до складу Чернігівського архітектурно-історичного заповідника.
       
       КАМ'ЯНСЬКИЙ УСПЕНСЬКИЙ МОНАСТИР заснований 1681 р. старцем Іоною Волховським - духівником сина гетьмана І. Самойловича. Первісно невеликий чоловічий монастир розташовувався на правому кам'янистому березі р. Снову - звідки й назва. Після того, як 1687 р. було одержано універсал і кошти від гетьмана І. Мазепи, тут збудували дерев'яні Успенську церкву, трапезну із церквою Іоана Предтечі й келії. Пізніше звели надбрамну Всіхсвятську церкву й дерев'яну огорожу неправильної прямокутної форми. За ігумена І. Миткевича (1754-1782 рр.) обитель перебудовувалась і тоді спорудили нову муровану трапезну (1754-1758 рр.), мурований Успенський собор (1776-1780 рр.), келії, розпочали мурувати огорожу та дзвіницю. В 1782 р. дзвіницю розібрали й збудували заново в середині XIX ст. У 1786 р. в Кам'янський Успенський монастир перевели 100 черниць закритого Печеницького Успенського монастиря, і далі він діяв як жіночий. До нашого часу в обителі збереглися хрещатий у плані однобанний Успенський собор, виконаний у формах українського бароко, дзвіниця, залишки муру. Монастир розміщується на території Климівського району сучасної Брянської області в Російській Федерації.
       
       КАТАШИНСЬКИЙ МИКОЛАЇВСЬКИЙ МОНАСТИР (СЕМИГОРСЬКИЙ) заснований як чоловічий 1692 р. за 30 км від м. Стародуба між річками Каташинкою і Семигоркою за ініціативою чернігівського архієпископа Лазаря Барановича на кошти стародубського полковника М. Миклашевського. У 1723 р. на замовлення А. М. Миклашевського і Д. Скорупи зведено головний храм. Значні перебудови відбулися за часів ігумена Володимира. У 1764 р. споруджено трапезну з Воздвиженською церквою та дерев'яну Миколаївську церкву, в 1781 р. розпочато будівництво мурованої огорожі з надбрамною дзвіницею. У 1786 р. обитель закрито. Збереглися залишки шестистовпного хрестово-купольного собору, багатоярусної дзвіниці. Розташований на території Новозибківського району сучасної Брянської області в Російській Федерації.
       
       КОЗЕЛЕЦЬКИЙ ГЕОРГІЇВСЬКИЙ МОНАСТИР (чоловічий) заснований 1654 р. в с Данівці (тепер Козелецького району) на березі р. Остра. Спочатку всі споруди були дерев'яні. Мурований Георгіївський собор почали будувати 1741 р. У 1811 р. звели Троїцьку трапезну церкву, келії, у 1873 р. - братський корпус. Монастир був оточений високим муром із брамами та чотириярусною дзвіницею вишуканих барокових форм (не збереглася). У період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. зазнав руйнувань. У 1952 та 1970 рр. на території обителі проведені консерваційні роботи. Козелецький Георгіївський монастир - приклад органічного поєднання рис української архітектури двох стильових епох - бароко і класицизму.
       
       КОСТЯНСЬКИЙ ТРОЇЦЬКИЙ МОНАСТИР (чоловічий) заснований 1678 р. сином стародубського полковника П. Г Рославця Семеном (у чернецтві Самуїлом) на лівому березі р. Кости, за 6 км від м. Почепа. У 1786 р. монастир було закрито, головний храм - дерев'яну Троїцьку церкву - перетворено на парафіяльну, трапезну із церквою Різдва Богородиці за наказом графа О. К. Розумовського розібрано, а іконостас відправлено до Батурина.
       
       ЛАДАНСЬКИЙ ПОКРОВСЬКИЙ МОНАСТИР заснований одночасно з Густинським монастирем на початку XVII ст. на землях князів Вишневецьких поблизу м. Прилук. Спочатку називався Підгірським і діяв як чоловічий. З 1619 р. став жіночим. Фундаторка Раїна Могилянка (1589-1619 рр.) - мати магната Я. Вишневенького, двоюрідна сестра київського митрополита П. Могили - передала монастиреві с Ладан. У 1786 р. монастир закрили, а в 1817р.- відновили. З будівель монастиря збереглися Покровський собор, збудований 1763 р. у формах бароко, Миколаївська церква (середини XIX ст.), келії, залишки муру. Після закриття монастиря в 1928 р. тут засновано Ладанську трудову комуну для неповнолітніх правопорушників, яка діяла до 1938 р.
       
       МАКОШИНСЬКИЙ МИКОЛАЇВСЬКИЙ МОНАСТИР (чоловічий) заснований на І початку XVII ст. Розміщувався на правому березі р. Десни. У 1650 р. монастир одержав 1 маєтності від Адама Киселя та його брата Миколи. Деякий час обитель була закритою і І поновила свою діяльність у 1660 р. Первісно всі споруди на її території були дерев'яні. У 1687-1703 рр. тут збудовано на місці попереднього мурований Миколаївський собор, у 1765 р. - муровану огорожу, в 1772 р. - трапезну з Петропавлівською церквою. За огорожею розміщувалась дерев'яна Преображенська церква. У 1781 р. розпочалося будівництво нового Миколаївського собору. У 1786 р. монастир закрили і в 1798 р. частково розібрали для будівель Домницького монастиря Різдва Богородиці. До наших днів обитель не збереглася.
       
       МАКОШИНСЬКИЙ ПОКРОВСЬКИЙ МОНАСТИР (жіночий) заснований 1640 р Адамом Киселем на околиці с Макошина на березі р. Десни, неподалік від макошинського Миколаївського монастиря. За описом 1781 р. у макошинському Покровському монастирі І була дерев'яна Покровська церква, трапезна із церквою на честь митрополита київського І Петра Могили, келії. Разом з іншими монастирями закритий 1786 р., тому не зберігся.
       
       МАКСАКІВСЬКИЙ СПАСО-ПРЕОБРАЖЕНСЬКИЙ МОНАСТИР розташований на лівому березі р. Десни неподалік від с. Максаки Менського району на місці поселень доби бронзи, а також ранньослов'янського періоду. Час заснування невідомий. Відновлений 1642 р. монахами Трубчевського монастиря. У 60-70-х рр. XVII ст. для захисту від татарських нападів навколо монастиря споруджено земляний вал з дерев'яною І стіною, і обитель перетворено на фортецю.
       
       МИКОЛАЇВСЬКИЙ СОБОР у м. Ніжині споруджений козаками Ніжинського полку на старовинному Соборному майдані, де колись стояв дерев'яний храм, перед яким у січні 1654 р., після Переяславської ради, ніжинці давали присягу на вірність Російській державі. Собор збудовано в 1668-1670 рр. Дзвін масою 400 пудів для Миколаївського собору було відлито 1758 р. на ніжинському заводі братів Чернових. Храм неодноразово горів (у 1754, 1773, 1798 рр.). У 2-й половині XIX ст. собор перебудовувався, внаслідок чого втратив цегляний декор й одержав верхи нової форми. Зазнав руйнувань у роки Великої Вітчизняної війни. У 1957-1966 рр. в храмі проводилися дослідницькі й консерваційні роботи, у 1980-1986 рр. -реставраційні. Побудований у стилі українського бароко, Миколаївський собор у Ніжині - один з перших на Лівобережній Україні п'ятибанних, хрещатих у плані храмів.
       
       НОВОМЛИНСЬКИЙ МОНАСТИР (КЕРБУТІВСЬКИЙ, БОБРИКІВСЬКИЙ) заснований як чоловічий у середині XVII ст. на лівому березі р. Сейму і затоки р. Бобрика. І Містився між селами Нові Млини і Кербутівка. З 1658 р. діяв як жіночий. За описом 1781 р. І у монастирі була дерев'яна Успенська церква, будувалася нова церква, будинок ігумені, келії. Новомлинський монастир підпорядковувався Крупицько-Миколаївському. У 1786 р. володіння Новомлинського монастиря секуляризовано. Існував до 1827 р. Не зберігся.
       
       ЛЮБЕЦЬКИЙ АНТОНІЇВСЬКИЙ МОНАСТИР у с.м.т. Любечі Ріпкинського району започаткований печерою, що викопав у XI ст. любечанин Антип - згодом відомий як церковний діяч Київської Русі Антоній Печерський. Зруйнований у середині І XIII ст. монастир відновили 1694 р. ченці Іона та Інокентій. Останній - український І гравер, поет, культурний і релігійний діяч Іван Щирський (близько 1650-1714 рр.). Прийнявши чернецтво, Щирський не залишав свого мистецького фаху. При ньому почали І зводити нові споруди на горі над печерою. У 1701 р. збудовано муровану Воскресенську І церкву, у 1754 р. - трапезну із церквою Іоакима й Анни та ін. Монастиреві належав і Онуфріївський скит (за 4 км від Любеча) з дерев'яною церквою, побудованою в 1731 р. І Любецький синодик, що вівся в монастирі, зберіг унікальну інформацію з історії Чернігово-Сіверської землі. Монастир закритий 1786 р. До нашого часу збереглася печера.
       
       ПУСТИННО-РИХЛІВСЬКИЙ МИКОЛАЇВСЬКИЙ МОНАСТИР заснований 1666 р. чернігівським полковником Василем Многогрішним біля с. Понорниця на місці Миколаївської церкви, відомої з 1585 р. Перші будівлі були дерев'яні, з 1743 р. почали зводити муровані. У 1749 р. освячено церкву Федора Стратилата (перебудована 1817р.). Після пожежі 1754 р. монастир відновлено на кошти Ф. І. Каченовського та П. Л. Чижевського. У 1757 р. споруджено невелику Миколаївську церкву, в 1754-1760 рр. - п'ятибанний Миколаївський собор. У 1767 р. зведено дзвіницю з надбрамною церквою Іоана Предтечі. На території монастиря були печери з каплицею над входом. До Пустинно-Рихлівського монастиря 1749 р. було приписано Сосниць-ку Рувимську пустинь. У 1930-ті рр. Пустинно-Рихлівський монастир зруйновано, збереглися келії, залишки муру та деякі інші споруди.
       
       П'ЯТНИЦЬКИЙ МОНАСТИР у м. Чернігові (час заснування невідомий) у XVII-XVIII ст. існував як дівочий. Деякі приміщення були пошкоджені під час народного повстання 1668 р. Відбудований на кошти чернігівського полковника В. А. Дуніна-Борковського. Зазнав втрат під час пожежі 1750 р. Комплекс складався з мурованої П'ятницької церкви, дзвіниці з храмом Прокопія, трапезної, келій з храмом Іоана Предтечі (не збереглися). Був обнесений дерев'яною огорожею. У 1786 р. монастир закрито.
       
       СОБОР РІЗДВА БОГОРОДИЦІ в с. м. т. Козельці споруджено в 1752-1763 рр. на замовлення Н. Д. Розумовської (Наталі Розумихи - матері О. і К. Розумовських). Архітектори А. В. Квасов та І. Г. Григорович-Барський створили мурований, хрещатий, дев'яти-дільний, двоповерховий храм у стилі бароко. На 1-му ярусі церква Адріана і Наталії-усипальня Розумовських. На 2-й ярус з трьох боків ведуть напівкруглі ґанки з відкритою колонадою, завершені наметовими верхами. Витончений ліпний декор стін поєднує форми бароко, рококо й класицизму. В інтер'єрі панують центральна баня і багатоярусний різьблений з липи позолочений іконостас XVIII ст., створений, як вважають, за участю архітектора В. В. Растреллі. Майстерне використання засобів живопису, скульптури й архітектурних форм створюють урочистий і святковий образ. У 1961-1982 рр. собор реставровано.
       
       СІВЕРСЬКИЙ монастир у м. Чернігові започаткований у XII-XIII ст. Серед чернігівських монастирів, що в середині XVII ст. одержали гетьманські універсали на маєтності, поряд з Іллінським, Борисоглібським, Єлецьким Успенським і П'ятницьким згадується і Сіверський монастир, який знаходився на відрозі високої правобережної заплавної тераси р. Десни між Іллінським і Єлецьким монастирями. Центральною спорудою в обителі був невеликий чотиристовпний триапсидний храм з притвором, зведений із цегли-плінфи. Від церкви збереглися фундамент, частково підлога з полив'яних плиток у вівтарній частині. Загальноплановою структурою, об'ємною композицією, декоративним оформленням пам'ятка нагадує П'ятницьку церкву, що й дозволило датувати її поч. XIII ст. Це підтверджується й розмірами плінфи. Тут же виявлені сліди давніх печер, досліджено ряд поховань ХІІ-ХШ ст.
       
       СПАСО-ПРЕОБРАЖЕНСЬКИЙ МОНАСТИР у м. Новгороді-Сіверському заснований в XI - на початку XII ст. на пагорбі понад заплавою р. Десни. Головний мурований Спаський собор зведено на початку ХШ ст. Обитель зазнала руйнувань у 1176, 1239, 1501 та 1605 рр. За Деулінським перемир'ям 1618 р. монастир разом із містом відійшов до шляхетської Польщі, і в 1635 р., за наказом польського короля Владислава IV, переданий ордену єзуїтів.
       Відновлюється Спасо-Преображенський монастир як православний у 1657 р., коли чернігівським архієпископом став Лазар Баранович, який обрав цю обитель своєю резиденцією. У той час відбудовано Спаський собор, палатний корпус з трапезною Петропавлівською церквою (XII -XVII ст.), келії настоятеля (XVI ст.), зведено муровану огорожу з кутовими баштами і надбрамною дзвіницею (1670-1699 рр.) та ін. Ансамбль набув рис бароко. Значні перебудови в монастирі сталися в 1786-1787 рр. у зв'язку з проїздом через місто Катерини II. Зокрема, до келій настоятеля прибудовано двоповерхову Іллін-ську церкву. У 1791-1796 рр. на місці Спаського собору за проектом архітектора Дж. Кваренгі зведено Спасо-Преображенський собор.
       У 1674 р. Лазар Баранович організував у монастирі Новгород-сіверську друкарню, яку в 1679 р. переведено до Чернігова. У 1657-1667 рр. на території обителі зведено бурсу для учнів Слов'яно-латинської школи (з 1689 р. - у Чернігові). Працював тут і скрипторій, де виготовлялися рукописні книги (створений у цьому скрипторії "Служебник" зберігається в Історичному музеї в Москві). Після утворення Новгород-сіверської єпархії (1785-1797 рр.) у монастирі діяла семінарія.
       У 1918 р. Спасо-Преображенський монастир у Новгороді-Сіверському ліквідовано.
       У роки Великої Вітчизняної війни на території монастиря гітлерівці створили табір військовополонених, де за два роки окупації загинуло 19,3 тис. громадян. У післявоєнні роки споруди монастиря частково відремонтовані й реставровані. На території виявлено печери. З 1979 р. Спасо-Преображенський монастир - філіал Чернігівського архітектурно-історичного заповідника. У зв'язку з 1000-літтям Новгорода-Сіверського та 800-літ-тям створення "Слова о полку Ігоревім" тут проведено реставраційні роботи. У 1989 р. встановлено скульптуру Лрославни.
       
       ТРОЇЦЬКИЙ СОБОР у Борзні був найдавнішим у місті. Він був побудований у 2-й половині XVII ст. на місці дерев'яного. Храм горів у 1693 р., частково обвалився в 1733 р., протягом 1757-1789 рр. відновлений та освячений у 1790 р. У 1733 р. до Троїцького собору прибудовано невелику Успенську церкву, яку розібрано 1853 р., а на її місці встановлено цегляний пам'ятник. У 1856 р. поруч із храмом зведено дзвіницю. Троїцький собор у Борзні являв собою муровану, хрещату, п'ятидільну споруду, центральний четверик якої нічим не виявлено. По сторонах світу до нього прилягали п'ятигранні об'єми. Храм вінчала баня по восьмерику. Троїцький собор нагадував Воскресенську церкву в Седневі. Настоятелями храму в кінці XVIII ст. були випускники Київської академії Михаїл Бутовський і Микола Бутовський; художник Тимофій Мізко. При соборі діяла школа. У 1967 р. собор розібрано.
       
       ТРОЇЦЬКИЙ СОБОР у м. Сосииці споруджено у 1702 р. у стилі бароко на території Сосницької фортеці на кошти купця Г. І. Коренька. Це був мурований, тридільний, триверхий храм, до західного притвору якого пізніше прибудовано дзвіницю (перебудована 1852 р.). Головний дзвін привезено з Москви. Сосницький Троїцький собор являв собою яскравий приклад впливу дерев'яної монументальної архітектури на муровану монументальну архітектуру початку XVIII ст. Храм розміщувався на центральній площі міста і в 50-х рр. XX ст. був розібраний.
       
       ЮР'ЄВА БОЖНИЦЯ в м. Острі Козелецького району - умовна назва Михайлівської церкви, збудованої і 098 р. князем Володимиром Мономахом (1053-1125 рр.), можливо, як храм князівського замку "городца на Вострі". Була двостовпна, тринефна, одноапсидна, однобанна (є відомості, що у XII ст. верх був "нарублений деревом"). Стіни виведено з плінфи й каменя-пісовику в техніці зі схованим рядом. Можливо, храм входив у систему замкових земляно-дерев'яних укріплень. Відновлена князем Юрієм Долгоруким (близько 1090-1157 рр.) церква дістала від нього нову назву. Під час нападу князя Ізяслава Мстиславича (близько 1097-1154 рр.) вона була спалена, але відбудована 1195 р. У 1753 р. церква згоріла від блискавки й згодом почала руйнуватися через підмив пагорба р. Остром. Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. вона була розібрана, за винятком апсиди й частини південно-східної стіни. У 2-й половині XIX ст. Юр'єва божниця досліджувалася й укріплювалася М. А. Константиновичем (у 1897 р. він похований поруч із пам'яткою), у 1903 р. - П. П. Покришкиним, у 1923 р. - А. Г. Розановим. У 1977-1980 рр. проведено консервацію мурування й реставрацію фрескового розпису XII ст., залишки якого збереглися в апсиді (у кінці XIX - на початку XX ст. розпис досліджений і описаний М. О. Макаренком).
       
       
       ДО ІСТОРІЇ ЄЛЕЦЬКОГО МОНАСТИРЯ
       Серед пам'яток, що входять до охоронної зони Чернігівського державного архітектурно-історичного заповідника, значна роль належить архітектурному ансамблю Єлецького монастиря - комплексу пам'яток XII - XVIII ст. Літературна традиція відносить час його заснування до 60-х рр. XI ст. До нашого часу збереглися Успенський собор XII ст., дзвіниця, келії та будинок Феодосія - пам'ятки XVI - XVIII ст. Вони досліджувалися, вивчалися й висвітлені в літературі.
       Значно менше вивчена історія Єлецького монастиря, особливо історія монастиря в першій чверті XX ст. Цей невеликий відрізок часу насичений подіями величезного значення і особливо важливий тому, що сучасні особливості культу почалися складатися саме тоді, багато в чому визначивши позиції руського православ'я.
       Одним із найбільших серед монастирів Чернігівської єпархії був Єлецький. На 1900 р. у монастирі проживали 4 ієромонахи, 3 ієродиякони, 6 послушників, 1 монах, 18 дорослих півчих і стільки ж дітей. Крім того, прислуга: 2 кучери, 3 кухарі, 7 робітників, 2 сторожі, 1 садівник. Усього - 45 осіб. Настоятелем монастиря був вікарій чернігівський, намісником - один з ієромонахів. За відомістю 1899 р., монастир мав: 1 млин при хуторі Романівці на р. Білоус (при млині зроблено новий міст); 3 риболовецьких озера, з яких одне в Остерському повіті (с. Сорокошичі), друге - у Чернігівському (с. Анисів), третє - в урочищі Святому; 1 гай будівельного лісу, сінокісні луги у двох місцях по обох берегах р. Десни; 1 город на Лісковиці й у Берізках - 5 десятин мірою; 2 будинки в місті - в одному містилося управління державного майна, а другий здавався у найми; невелика гора навпроти Єлецького монастиря - простір до 2 десятин. Окладного доходу Єлецький монастир одержував 1861 крб. 03 коп.
       Значний прибуток монастиреві надходив від виконання обрядів.
       У 1917 р. Єлецький монастир володів 223 десятинами землі.
       На початку XX ст. при монастирі була відкрита церковно-приходська школа, а також бібліотека релігійно-моральної літератури і при ній читальня для любителів духовної освіти. З 60 учбових годин 34 год вивчався Закон Божий, молитви, читалися богослужбові книги. Тільки 12 год вивчалася арифметика і 14 - граматика.
       У приміщенні Єлецької церковно-приходської школи в недільні та святкові дні відбувалися позабогослужбові релігійно-моральні читання.

Версия для печати